Великий родинний архів – світлини, релігійну літературу, книжки про діда та його особисті речі – передав Музею Голодомору харків’янин Олексій Воблий, онук священника, який рятував у роки Голодомору дітей.
Олексій Воблий-онук передає архів музею.
Олексій Воблий – доброчинець, священник, а в совєтські роки – вчитель – народився у 1881 році на Полтавщині. Служив при храмі, пізніше — завідував дитячим будинком.
У 1932-1933 роках мешкав у селі Піскошине, що у Веселівському районі Запорізької області. Тут, за словами старожилів, власноруч збирав камінь із зруйнованої церкви та будував із них школу. Згодом вона стала культурним центром усього села: це був і клуб, і театр, сам же Воблий був не тільки директором школи й учителем, а також керував самодіяльним театром і народним хором.
Під час Голодомору 1932-1933 років Олексій Воблий власними силами влаштував при школі їдальню. Завдяки учителю жодна дитина у Піскошиному під час Голодомору не загинула.
Олексій Воблий.
У середині 20-х років, внаслідок політичних репресій, його сестру розстріляли, брата — заслали до Сибіру. Сам Олексій Воблий теж не уникнув репресій радянського режиму. Навесні 1937 року його закатували до смерті у підвалах мелітопольського НКВС. Ім’я Олексія Воблого внесено до Національної книги пам’яті «Людяність у нелюдяний час. Доброчинці в часи Голодомору».
Життя і діяльність доброчинця Олексія Воблого по крупинках відновила його родина – невістка Людмила та онук Олексій, названий на честь діда.
Як розповів Олексій Воблий-молодший, який особисто привіз архів до Музею Голодомору, передати родинні цінності до музею його підштовхнула війна. «Цим фото, які я сьогодні передаю до музею, 120-150 років. Мої предки зберегли їх до сьогоднішніх днів і я завжди ними пишався, – каже пан Олексій. – Деякі я ставив у рамки і вони висіли на стінах моєї квартири: щоб діти бачили, друзі, гості… Коли почалася війна, я зібрав за інструкцією тривожну валізку. Там було все найнеобхідніше, але… не було фото. На 11-ий день, під обстрілами, ми поїхали з Харкова до Вінниці. Перші кілька днів я не знаходив собі місця. Все картав себе, бо мої прадіди, бабусі й дідусі, батьки зберегли ці фото, а я не зміг! Мені було дуже соромно, що я їх залишив. Адже це історія моєї родини, моїх дітей і моєї країни».
Пан Олексій каже, що як тільки з’явилася можливість, він повернувся до Харкова та забрав архів свого роду. «Тепер я все це віддаю в Музей Голодомору, бо переконаний, що ці речі й архівні матеріали повинні зберегтися для нащадків», – додає він.
Сам Олексій Воблий дізнався про історію свого видатного предка вже в часи незалежності, коли правда про Голодомор перестали бути табу. За цей час вдалося знайти місце поховання дідуся, а також багато архівних документів про його життя та діяльність. Також родина підтримує зв’язок із селом Піскошине, де жив і рятував дітей доброчинець Олексій Воблий.
Якщо у вас збереглися фотографії, документи чи інші речі, які розповідають про Голодомор-геноцид або належать до цього періоду, напишіть на електронну пошту музею [email protected], в особисті повідомлення на нашій сторінці у фейсбуці або зателефонуте за номером +38 044 254 4512. Кожна така річ — безцінна і має бути збереженою.
