Голодомор — це геноцид українського народу, вчинений в 1932–1933 роках.
Він був організований комуністичним режимом Москви з метою масового винищення українців, руйнування національної ідентичності та ліквідації основ існування окремої української нації. Кінцевою метою Голодомору як зумисної політики Кремля було бажання остаточно закріпити Україну як складову частину СРСР і трансформувати (русифікувати) українців під виглядом формування «єдиного совєтського народу».
Влада усвідомлювала, що збереження українцями власної окремої ідентичності та свідомості, залишало потенційні можливості відновлення української незалежності й виходу України зі складу Союзу. Голодомор мав усунути найменшу можливість розвитку подій за цим сценарієм.
Юридичний зміст терміну зафіксував Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 року.
В грудні 1917 року. російський комуністичний режим розпочав загарбницьку війну проти Української Народної Республіки (УНР), яку заснували українці після падіння царизму. Аби приховати свої агресивні дії, більшовики створили Комуністичну партію (більшовиків) України (КП(б)У), а тоді від її імені проголосили маріонеткову Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Ця псевдодержава була фейковою, її формальні керівники були призначені з Москви.
Українські збройні сили та партизанські формування чинили опір окупантам до листопада 1921 року. Втім, сили були нерівними, і російським комуністам вдалося окупувати більшу частину України. У грудні 1922 року маріонеткову УСРР включили до складу СРСР.
Щоб здобути довіру населення, в 1923 році, більшовики розпочали політику «українізації». Проте бурхливий розвиток української культури (література, преса, театр, кіно), став для них неочікуваним побічним результатом такої політики. Йосиф Сталін усвідомив, що ситуація стала небезпечною, оскільки українська квазідержавність може наповнитися реальним змістом.
Упродовж 1930-х років. майже 30 тисяч діячів української освіти, науки та культури заслали до концентраційних таборів
на півночі Росії.
Поширення комуністичної ідеології було нерозривно пов’язане з агресивною атеїстичною пропагандою. Бажаючи усунути релігію з усіх сфер життя, більшовики переслідували «представників культу». До 1931 року комуністи закрили 80% сільських церков в Україні.
Було знищено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем (Липківським).
В грудні 1927 року в СРСР проголосили курс на колективізацію — об’єднання приватних селянських господарств у колективні господарства державної власності. Наприкінці 1929 — на початку 1930 року розпочалася так звана суцільна колективізація. За роботу в колгоспі кожному селянину нараховували певну кількість трудоднів, за які розраховувалися натуральними продуктами. Однак оплата праці була настільки мізерною, що позбавляла селянина можливості прохарчувати себе і свою родину.
Тому селян насильно заганяли у колгоспи шляхом терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики «куркулі», «буржуазні націоналісти», «контрреволюціонери». Покаранням для так званих «куркулів», які інколи отримували це тавро тільки через свої політичні погляди, було виселення за межі населеного пункту на неродючі землі чи на північ СРСР. Їхнє майно конфісковували й передавали колгоспам або сільській бідноті.
Політика комуністичного тоталітарного режиму викликала опір українського народу.
Історики зафіксували близько 4 тисяч масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації, політики оподаткування, пограбування, терору та насильства.
Розуміючи потенційну небезпеку народного повстання, комуністичний режим вдався до радикальних дій. Упродовж 1932–1933 років в українських селян відібрали майже увесь вирощений ними хліб.
В окремих регіонах України селян позбавили 80% зібраного збіжжя. Встановлені для України плани хлібозаготівель були економічно нереальними, як і штрафи за їх невиконання.
Зголоднілі люди вишукували на полях колоски чи інші продукти, які залишалися там після збору врожаю. Однак 7 серпня 1932 року вийшла постанова уряду, відома як «закон про 5 колосків». Згідно з ним, власність колгоспів прирівняли до державної. Як наслідок, збирання навіть кількох колосків із колгоспного поля вважалося «розкраданням державного майна», за яке карали розстрілом або позбавленням волі на 10 років із конфіскацією майна.
Головним ідеологом та організатором Голодомору став Йосиф Сталін
Практичним втіленням геноцидних планів займалися голова уряду СРСР В’ячеслав Молотов, секретар ЦК ВКП(б) Лазар Каганович, керівники партійно-державного апарату УСРР Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар, Мендель Хатаєвич.
Наступним геноцидним рішенням стало встановлення натуральних штрафів — права держави забирати у селян не лише зерно, а й інші продукти харчування та майно, яке можна було продати або обміняти на їжу.
Окремі села, які не виконували плани хлібозаготівель або чинили опір політиці СРСР, заносили на так звані «чорні дошки». Це означало запровадження спеціального карального режиму, відповідно до якого такі села або й цілі райони оточували військами чи спеціальними загонами, а в їхніх мешканців відбирали повністю всі харчі.
У селах, занесених на «чорну дошку», забороняли торгівлю, з крамниць вивозили всі товари. Мешканцям населених пунктів, які опинилися на «чорній дошці», забороняли покидати межі заблокованої території.
Режим «чорних дощок» вводили лише на землях, заселених українцями, — в УСРР і на Кубані. На інших територіях СРСР такого репресивного заходу не існувало, що виразно свідчить про антиукраїнську спрямованість Голодомору
Штучно створивши ситуацію, коли українці почали масово вмирати від голоду, совєтська влада вжила заходів для того, аби вони не змогли виїхати до тих регіонів СРСР, де голоду не було. Зокрема, 27 грудня 1932 року була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР «Про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР і обов’язкову прописку паспортів».
Згідно з новими правилами, людина могла мешкати тільки в певній місцевості та саме там працевлаштовуватися. Селянам паспортів не видавали, тож їх, по суті, позбавили права вільно пересуватися країною.
На адміністративних кордонах УСРР комуністи розмістили озброєні загороджувальні загони, які не пропускали людей за межі України. Крім того, українським селянам, які не мали паспортів, не продавали квитки на залізниці та водному транспорті.
Особливо жорстоко режим розправлявся з тими, хто намагався вирватися за межі СРСР — у Польщу й Румунію. Тогочасна українська преса цих країн була сповнена повідомленнями про розстріли українців, які намагалися перетнути річки Дністер і Збруч.
Смертність від голоду в Україні у 1932–1933 роках була настільки масовою, що у багатьох населених пунктах взагалі не вели обліку загиблих. Згодом комуністичний режим прагнув приховати кількість знищених українців, а тому фальсифікував демографічні дані та засекретив архівні документи.
Відомо, що від голоду померло щонайменше 4 мільйони українців. Але це не остаточна цифра
Сьогодні історики та демографи продовжують досліджувати це питання. Однак слід наголосити, що масштаб демографічних втрат не є визначальними під час встановлення злочину геноциду. Наш обов’язок – укласти якомога точніші поіменні списки жертв Голодомору. Маніпуляції щодо кількості жертв Голодомору є неприпустимими.
Американський правник польсько-єврейського походження Рафал Лемкін назвав злочини комуністичного режиму проти українців класичним прикладом совєтського геноциду. Саме цей науковець у 1944 році запровадив у широкий вжиток слово «геноцид» , а згодом долучився до прийняття ООН Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
У матеріалах так і не виданої Рафалом Лемкіним «Історії геноцидів» збереглося есе «Совєтський геноцид в Україні», в якому правник детально пояснив геноцидний характер дій сталінського режиму проти українців. Правник виділяв чотири складові плану знищення української нації: ліквідацію інтелігенції («мозку» нації), розгром Церкви («душі» нації), виморювання українських селян голодом (основних носіїв національного духу і традицій) та примусову зміну етнічного складу українських земель.
