Однією з перших книг, де зібрані свідчення про Голодомор, є збірка М. Вербицького «Найбільший злочин Кремля. Заплянований штучний голод в Україні 1932–1933 років». Вона побачила світ у Лондоні в 1952 році до 20-х роковин Голодомору в Україні. Спогади про «невимірну трагедію нашого народу» було зібрано серед членів Демократичного Об’єднання Бувших Репресованих Українців Совєтами у Великій Британії, яким вдалося пережити Голодомор. «Західному громадянинові треба нарешті показати без фігових листків цей режим «страни победившого социализма» в усій його огидній наготі. Нам навіть здається, що не тільки варто це зробити, а що зробити це є обов’язком. Думаюча частина західного світу мусила б ознайомитися з нашою книжкою, щоб остаточно зрозуміти, з ким сьогодні світ має діло», – йдеться в передмові до книжки.
Зі спогадів Тараса Якименка, селянина села Будище Київської області (нині Черкаської):
«Норенко – 40-літній селянин, зразковий господар, мав жінку та п’ятеро дітей, на п’яти десятинах поля. Серед січневих морозів до нього прийшла група активу на чолі з Уповноваженим росіянином Шликовим, який, увійшовши до хати, сказав активу: «Вплоть до печеного!», себто забрати все, аж до печеного хліба включно. Ніякі зойки і плач родини не помогло: забрали все, що було рухоме і нерухоме, і виганяють з власної хати з дітьми від 2-х до 13 років. Батько дітей не виводить. Тоді Шликов бере і по одному викидає через вікно у сніг, а хату замикає. По селу наказ: «хто пустить до себе в хату, тому завтра буде теж саме. Батько з матір’ю забирають дітей, ідуть в ліс недалеко села і там, у проваллі батько викопує печеру, щоб оселитися, хоч і це невільно. За пару днів ГПУ забирає Грицька Норенка. Незабаром усі діти гинуть від голоду і холоду. Осамітнена, виснажена, убита горем мати покинула печеру і труп її лежав навзнич на окованій льодом річці. Такий був кінець цілої сім’ї цього славного, чесного хлібороба… За що? Скільки знищено таких сімей в Україні «Імена їх Ти, Господи, знаєш…».
Зі спогадів селянина Р. Суслика з хутіра Сиверинівка, поблизу Зінькова, Полтавської обл.:
«Пізньої осени 1932 року до хутора Северинівки прибуло з сусіднього Грунського району кілька десятків людей, озброєних штичками та щупачами. Ця голота розбилася на групи, кожна на чолі з довіреним «тисячником». Йшли з двора до двору, штрикали подвір’я й город, обстукували підлогу й піч, і якщо виявляли щось підозріле, – пробивали піч, довбали стіни, рили підлогу й т. і. В першу чергу шукали й дивилися, що є вареного і з яких продуктів варено, бо це було доказом наявності харчів у колгоспників. В міру руху бригади вперед, на підводах все більш нагромаджувалося горшків, глечиків, торбинок, скриньок – з зерном, пшоном, квасолею, горохом, кукурудзою, борошном а також ручних жорен різної конструкції.
І ці «успіхи» не задовольнили «партию и правительство» і вони не залишали населення в спокою аж до весни. Щодва тижні обходили Северинівку, як і всі села та хутори району, бригади активістів. Цікаво відмітити, що сільських активістів збирали й посилали до чужих районів, де не було їхніх рідних, ні знайомих, і де вони могли жорстокіше провалити цю «державну роботу». Обшуки давали лише мізерні кілограми, але влада досягла цим своєї підлої мети: тримати населення в постійному страху, – страху, що той харч, який воно зуміло заховати або дістати, може бути кожного дня забраний. Цей підступний розрахунок влади штовхав людей до швидкого споживання продуктів і певніше вів до голодної смерти. Люди мусили варити і їсти вночі, а вдень тримати печі холодними й порожніми».
Завантажити книгу можна на сайті Інституту історії України НАНУ.
