18 лютого у Залі пам’яті пройшла зустріч з свідком масового штучного голоду 1946 – 1947 року Надією Мудренок (1938 р.н.)
Надія Василівна народила на Чернігівщині, у Ново-Басанському районі. Дитинство жінки пов’язано з жахіттями світової війни, голоду та післявоєнного хаосу.
У п’ять років маленька Надійка подолала довгий шлях з рідного села до концтабору на території сучасної Польщі. У жахливих табірних умовах мерзла картопля та буряки були для дітей ласощами. Після приходу у табір радянських військ там почалася так звана фільтрація службовцями СМЕРШу. В результаті якої, багатьох в’язнів нацистських концтаборів було заслано уже в табори сталінські. У фільтраційному таборі Надія Мудренок захворіла на черевний тиф і після лікування у військовому госпіталі була відправлена разом з родичами у рідне село.
Тут їх чекало страшне видовище, під час війни було зруйновано майже всі будівлі. Чоловіків у селі майже не було, більшість важких робіт у колгоспі лягла на плечі вдів та дітей, почався голод. Врожай 1945 року не потрапляв до селян, об’їждчики на полях з батогами розганяли голодних дітей, які шукали колоски, що залишив комбайн. До селян дійшла чутка, що неподалік села є склади з картоплею, яку залишили як посівний фонд. Уся картопля згнила, залишився тільки крохмаль. Люди незважаючи на страшний сморід пригорщами брали цей крохмаль, щоб не померти голодною смертю.
У 1946 році, за спогадами жінки, люди харчувалися травою, листям, корінцями. Навесні дерева стояли без листя. Ситуацію погіршувала і посуха. Довгий час не було дощу. Надія Василівна згадує, що в цей складний час селяни запросили священника з сусіднього села і два дні ішли молитовною ходою навколо села.
Уже після війни сім’я дізналася, що батько Надії Василівної загинув у Дарницькому концентраційному таборі. Сім’я виживала як могла, зимою страждали від холоду, оскільки не могли заготовити достатньо дров. Найстарша сестра уже з 14 років працювала у колгоспі. За важку працю у нічні зміни працівникам давали картопляне пюре, частину якого сестра приносила додому, щоб розділити з молодшими членами сім’ї.
Зараз сучасному жителю складно уявити подібні жахи. Однак пам’ять про минуле може нас навчити цінувати теперішнє та не допустити цього в майбутнього. Щоб оживити для себе історію України, на зустріч завітали учні 9 та 10 класів київської школи №1 Шевченківського району. Урок історії у форматі розповідей очевидця справив на них глибоке враження та не залишив байдужим. Адже цей голод – це не лише урок історії, а й людяності.
Дякуємо пані Надії за її час та бажання провести зустріч! Чекатимемо вас на інших подіях в рамках проекту «Усна історія Голодомору», анонси яких з’являтимуться на нашому сайті та у соціальних мережах.
