19 листопада в Музеї Голодомору відбулась бліцрозмова «Що ми [не] знаємо про голод 1946–1947 років». Захід було приурочено до 80-х роковин масового штучного голоду 1946–1947 років.
Як зауважила модераторка зустрічі літературознавиця, докторка філософії Валентина Сотникова, цей голод довгий час перебував у тіні двох інших масштабних трагічних подій того часу – Голодомору і Другої світової, а в Радянському Союзі про цей голод не говорили довгі десятиліття. Історики Юрій Шаповал і Філіп Славескі називають його «голодом переможців». Люди щойно пережили війну, чекали на відбудову і краще життя, а натомість знову помирали з голоду. Держава витискала зерно з села після посухи, а правда про це лишилася в архівах спецслужб і в родинних розповідях.
Про масив документів, які зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, та є важливою документальною базою для дослідження тих подій, розповів його очільник, кандидат історичних наук Андрій Когут:
«Перш за все це свідчення, доповідні записки, повідомлення, які надсилали органи державної безпеки безпосередньо з областей до Києва, а також і до Москви. Тож коли ми ставимо питання: “Чи знали в Києві і Москві про те, що відбувається в регіонах України?”, то так, знали. Збереглася ціла низка доповідних, що безпосередньо стосуються голоду 1946–1947 рр., і перші такі доповідні, де йдеться про те, що в Україні люди недоїдають і вмирають від голоду датовані листопадом 1946 року. Є велика різниця між тією інформацією, яка йшла по лінії Комуністичної партії, і тією, яка йшла по лінії чекістських органів. Коли ми говоримо про документи Компартії, то там ця інформація була суттєво прикрашена. Розглядати їх можна лише за умови надзвичайно критичного підходу. У документах НКГБ, МГБ та МВС, оскільки вони були для внутрішнього використання і здебільшого таємними, більш достовірна інформація.
Друга надзвичайно важлива і цікава категорія документів – це поштові меморандуми. З кінця 1946 року відбувся перехід з військової цензури на таємну приховану цензуру, для всіх це начебто означало що листи вже не читаються, насправді їх читали. Листи, в яких згадувався голод, вилучалися і не потрапляли до адресатів. Але ці витяги з листів збереглися в меморандумах, які були важливими для совєцьких органів, оскільки давали можливість розуміти, про що люди насправді думають. Є цікаві цифри. наприклад, коли ми говоримо про квітень 1947 року, то з 34 522 листів, які йшли за кордон, інформація про голод містилася в 8 653 документах. Це п’ята частина всіх листів.
Наступна категорія документів – це директиви, накази, інструкції, зокрема ті, що були пов’язані зі посівною, збором урожаю, зберіганням продовольства. Йшлося в них і про те, як не допускати поширення інформації про голод. Ще одна, четверта, категорія: це документи українського підпілля: листівки і різні зведення про те, що діється на території східної України. І там теж є інформація про голод».
Чи можливим був у ситуації тотальних репресій і контролю спротив, чи виснажене і зламане війною село мовчало? Цю сторінку подій 1946–1947 роках дослідив Андрій Іванець, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу досліджень Голодомору та штучних масових голодів Музею Голодомору.
«Загальновідомо, що найменше постраждали від голоду ті регіони, які підпали під вплив комуністичного режиму найпізніше. Чому з надією на порятунок люди їхали на західні землі України? Бо там не була проведена повномасштабна колективізація і там діяли організації національного спротиву, які зривали хлібозаготівлі та інші акції, що знекровлювали село. І про це досить добре відомо. Водночас я зосередив свою увагу на Київщині, аби подивитися, як відбувався спротив на східних і центральних землях України. Виявилося, що в Київській області був активний і пасивний спротив, були випадки збройної боротьби та активної агітації і протидії компартійному колгоспному активу. Наприклад, люди не виходили на роботу, приховували їжу, розповсюджували антирадянські чутки. А були й прояви непокори в середовищі партійно-господарської верхівки того часу. У 1947 році відбулися вибори до Верховної Ради УРСР і в цей час фіксувалася низка акцій, що протидіяли пропаганді. Наприклад, у Білоцерківському районі в клуб, де був пункт для голосування, увірвалася група людей, які позривали агітаційні матеріали та портрети. Цих людей знайшли і серед них виявився секретар комсомольської організації. Тобто навіть у центральній Україні фіксувалися форми активного і пасивного спротиву всупереч тим екстремальним умовам, в яких знаходились українці».
Про особливості перебігу голоду на півдні України та якого удару він завдав по етнічних спільнотах, зокрема, болгарах та гагaузах, розповів Роман Кабачій, кандидат історичних наук, завідувач сектору дослідження Першої світової війни Національного музею історії України у Другій світовій війні.
«Південна частина Одеської області тоді називалась Ізмаїльською областю. Вона, як і Чернівецька область, була приєднана до Румунії влітку 1940 року. А вже влітку 1941 року розпочалась радянсько-німецька війна і ці обидві області були під румунською владою. Тому коли радянська влада повернулася в цей регіон, вона вирішила, що швидким темпом, на відміну від Галичини чи Волині, проведе там колективізацію. Коли почалися хлібозаготівлі, а я хочу нагадати, чому збирався хліб для Румунії, Чехословаччини, Польщі? Тому що там встановлювались прорадянські режими і треба було зробити все, щоб населення тих країн не бунтувало проти комуністів. Зерно вивозили до вищевказаних країн. Проте на півдні України у 1946 році була посуха. Урожай був такий, що в деяких регіонах збирали 1 центнер з гектара землі, тобто лише 100 кг! На півдні Одеської області, в Бессарабії, було вогнище голоду. Були села, де вимирали цілими сім’ями. Саме в болгарсько-гагаузьких селах смертність населення була до 30–50 %. Загалом ті, хто помер в Ізмаїльській області, становлять 44 % тих, хто помер взагалі в Україні. Національні спільноти були на вістрі цього голоду».
Як трагічні події 1946–1947 років зафіксувалися в народній пам’яті, розповіла Юлія Коцур, кандидатка історичних наук, завідувачка відділу усної історії Голодомору Музею Голодомору. Нагадаємо, що в 2025 та 2026 роках музеєм було здійснено масштабні експедиції Україною. Наші колеги побували в 12 областях та записали спогади тих, хто пережив штучний голод 1946–1947 років. Голоси свідків присутні могли почути на відео, яке підготував для заходу наші колеги з відділу усної історії Голодомору.
«Зараз ці матеріали перебувають в опрацюванні, а згодом будуть вивантажені на наш ресурс “Свідчення”, де є окремий розділ зі спогадами очевидців 1946–1947 років. Під час в наших експедицій дуже часто нам трапляються люди, які розповідають про це вперше, і зрозуміло, що ця травма у них є глибокою, непрожитою, непроговореною. Ми бачили, що для багатьох респондентів важливо виговоритися, аби цю правду нарешті почули і щоб вона була збережена. Особлива цінність цих усноісторичних інтерв’ю в тому, що ми бачимо живі емоції людей. Жоден архів чи документ не передасть переживань конкретної людини. Лише в таких розмовах з фіксацією на відео ми можемо зафіксувати ці емоції та відчути всю глибину тієї трагедії, яку пережили наші респонденти».
Під час розмови також ішлося про важливість дослідження голоду 1946–1947 років, його відмінності від Голодомору 1932–1933 років, та необхідність повертати цю тему в суспільну пам’ять. Хочемо додати: якщо маєте родичів, які є очевидцями цієї трагедії, розпитайте і зафіксуйте їхні спогади просто зараз.
Дякуємо всім, хто прийшов, щоб почути експертів та дізнатися більше про цю трагічну сторінку української історії. Запис відео незабаром буде на нашому Youtube-каналі.