Письменниця і журналістка Людмила Таран передала Музею Голодомору книжки із власної бібліотеки. Свою книгозбірню пані Людмила збирала упродовж тривалого часу, але тепер вирішила, що в музеї ці видання нині потрібніші. Адже тут їх популяризуватимуть та використовуватимуть у роботі музейники та науковці.
Серед подарованих видань – рідкісна періодика, книжка свідчень «Розіп’яте село» земляка і однофамільця пані Людмили Миколи Тарана, а також спогади Анастасії Лисивець «Скажи про щасливе життя» українською та французькою мовами. Людмила Таран була особисто знайома з Анастасією Лисивець – звичайною сільською вчителькою, яка ще в 70–80-ті роки минулого століття записала пережите, не надто сподіваючись, що це колись буде опубліковано. Журналістка є авторкою статей про Анастасію Лисивець, одна з яких вміщена в вищезгаданій книзі спогадів.
«Якось повернулася з «трудодня» Настуся – а на столі стоїть маленька труна. Перед тим найменший Василько вже не вставав з ліжка – остання фаза виснаження. Мати й сестра молодша ледве прийшли з цвинтаря й злягли в свої чорні постелі, що давно не пралися й не прибиралися. Мати висохла на патик, а Галя мала такі пухлі ноги, що блищали, як склянки. І ось настав час, покликала мати Настю до себе в ліжко й сказала, що скоро помре. Розпорядилася, що робити далі… І заснула донька поряд із матір’ю. А вночі відчула поряд її важку, наче кам’яну, вже неживу руку… Лишилося троє дітей, Настя – найстарша… «Я була суха, як соломинка, і чорна, як земля, але не пухла, а Галька наливалася й наливалася водою. Шкіра тріскалася, із тіла виливалася якась рідина. На мокру постіль сідали мухи». Померла і дев’ятирічна сестричка Галя. Залишилися одинадцятирічна Анастасія та семирічний братик Микола… «Почалося сирітське поневіряння та горе. І попливли дні і ночі, тижні й місяці, сповнені страждань».
(із статті Людмили Таран для «Дзеркало тижня», 16 серпня 2002)
