Нерозстріляний — так часто називають одного з найбільших поетів української літератури XX ст. — Євгена Плужника. 

Плужник народився у 1898 році в слободі Кантемирівка на Воронежчині, де компактно проживали українці. Рятуючись від голоду, влітку 1921 року Євген Плужник поїхав до Києва й навчався у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка. Попри успіхи у навчанні був змушений покинути інститут через туберкульоз. Згодом працював перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту й писав вірші, а також став учасником організації «Ланка» (пізніше «МАРС» — Майстерня Революційного Слова). «Ланка» об’єднувала тогочасних київських нонконформістів, які своїм завданням бачили боротьбу з «графоманством і зарозумілістю» в літературі. 

Через небажання співпрацювати із режимом за учасниками організації постійно стежили. У 1928 році угруповання було змушене припинити діяльність, адже проти митців розпочалися репресії.

4 грудня 1934 року письменника заарештували й звинуватили у належності до «націоналістичної терористичної організації». У березні 1935 року виїзна Військова колегія Верховного суду засудила його до розстрілу. Згодом вирок змінили на 10 років ув’язнення, яке Євген Плужник відбував на Соловках, де в 1936 помер від туберкульозу. 

Його останніми словами були «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Поховали Плужника на табірному кладовищі. На тризні охорона дозволила бути присутнім тільки одному засудженому. В останню путь поета провів його найближчий друг — Валер’ян Підмогильний. До наших днів не збереглася навіть безіменна братська могила на найбільшому острові Соловецького архіпелагу. Символічну могилу Плужника встановили на Байковому кладовищі у Києві. 

За життя поета були видані дві збірки його поезій: «Дні» та «Рання осінь». Плужник навіть став прообразом поета Вигорського в романі Валер’яна Підмогильного «Місто». 

Втім, партійна критика не сприйняла творчості, зокрема через «песимізм» і «негативне ставлення до дійсності».

У своїх текстах Плужник зображав людину, яка перебуває у вирі подій тогочасної совєтської дійсності: 

«Сідало сонце. Коливалися трави. 

Перерахував кулі — якраз для всіх! 

А хто з них винний, а хто з них правий! 

— З-під однакових стріх».