Пам'ять про Голодомор – моя пам'ять
На початку грудня цього року до Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» свідчення про Голодомор надіслала Крутова Валентина Миколаївна. Це спогади її бабусі, Камінської Франі Миколаївни, яка пережила Голодомор.
Народилась Франя Камінська (в дівоцтві Домбровська) в с. Соколівка Київської губернії, Васильківського повіту (зараз Київська обл. Васильківський р-н). У сім’ї Домбровських на 1932 рік в живих було четверо дівчаток: Франя, Міхаліна, Анєля та Петруня. Домбровські тяжко трудились на землі..
До одруження Юля (мати Франі) отримала освіту та працювала вчителькою в гімназії в м. Біла Церква. Після весілля чоловік Миколай сказав, що дружина має працювати вдома. Сам він був у Соколівці ветеринаром, хоча спеціальної освіти не мав, навіть читати не вмів. Люди його поважали і при потребі викликали лікувати худобу.
Франя була найстаршою донькою (1909 р.н.). З великим теплом згадувала мамині бублики. Ввечері пекла хліб і бублики, а з ранку пішки (16 км) несла на базар на продаж в Білу Церкву. Її бублики були дуже прославлені на селі своїм особливим смаком. Сусіди питали рецепту. Пані Франя згадувала, що мама ділилася рецептом але утаювала свій секрет привабливості , як вона говорила «товарний вигляд», бубликів. Жінка в кінці випікання змочувала бублики медом і її випічка блищала , а сусідська відповідно ні.
В 1930 році Франя вийшла заміж за Камінського Казиміра Івановича, якого вже розкуркулили. Сім’я проживала на хуторі (в лісі) при селі Юзефівка (тепер це Йосипівка у Білоцерківському районі).
Наш обов’язок поділитися безцінними спогадами:
«Врожай 1932 року був гарний. У Домбровських було забрано все що було вирощене і заготовлене на зиму, але цього було мало.
Якби не Ткаченко (з бідної сім’ї, відомий в селі комуніст, голова колгоспу, який сватався до Франі Миколаївни, але вона йому відмовила), то родина може б і вижила, але він приклав максимум сил щоб вони померли.
Щоб не залишитись зовсім без їжі, Юля Домбровська вирішила заховати віз пшениці, і відвезла з дочкою Михаліною до Франі в ліс. Як їхала, то не могла вдержать у пухлих руках віжки. Коні ночували в хаті, щоб злодії не вкрали. А коли попросила назад пшеницю, то свекруха Франіна не віддала, сказала, що нема. Сама вижила, а онук, Франін первісток Володимир та всі Домбровські померли.
Маленькі голодні діточки лазили по голому полю, де вже давно був зібраний врожай, та вишукували колоски, мерзлу картоплю, а комсомольці на конях їх доганяли та били нагайкою, бо неможна колгоспне добро «красти».
Петруня збирала колосочки на полі, і тут прискакав вершник: “Ти чия?” А вона відповіла, що Галабірова, були такі старці в селі. А вершник : “Ну збирай, я думав, що Миколина”. (Чому чужа людина, яка не знала в обличчя Миколиних дітей, але знала що їм не можна на полі збирати те, що обсипалось і пташки не з’їли???)
Принесла ті колосочки додому, зерно вже було пророще. Мама Юля напекла пирожечків з буряками, вони сильно порепалися, та винесла їх в комору на полицю поставила щоб вихололи. І тут нагрянули комсомольці, поїли пиріжки та накакали в коморі.
Григорій Ткаченко привів до хати «трудову комісію», в народі названа «чорна мітла» з 40-ка чоловік. На дворі була зима, спала маленька Петруня. Ткаченко власноруч ломом розваляв димохід в печі, перебив весь посуд. У Миколая не було сил полагодить піч, не було чого їсти та й ще й в хаті стало холодно. Родина залишились без будь-якої надії на виживання.
Спочатку померли батьки та старша сестра, залишились шестирічна Анєля та 4 річна Петруня. Принесла Петруня корзинку чорних грибів, що ростуть на гною, дає сестрі, і каже: «Їж, я уже наїлась». Потім померла Анєля, то Петруня почала за неї ходить до школи отримувати їжу-бурду, а дядина Марія побігла та доповіла, що Анєля мертва в коморі лежить.
В 1933-1934 від голоду померли Миколай Францевич, Юлія Іванівна та діти Міхалінка, Анєля, Петруня та дядько Франц Францевич (1885р.н.).
Петруня померла останньою, опухла, у неї паралізувало ніжку.»
«В 30-х роках постійно нападали злодії з місцевих брати Горобці та Полєвські та зять Микита Ковтюх, постійно обкрадали, били. Загнали всіх під піч і кочергою товкли, щоб гроші віддали, а у Франі повиривали з ушей золоті сережки. Дійшло до того, що обривали в садку яблука, та копали картоплю.
Якось залишив на збереження у Івана в лісі 2 кожухи кум Павло Ковтюх, та кудись поїхав. Прийшли злодії та вкрали багато добра і ті кожухи. Бабуня Гертруда плакала, та пожалілась зятю Микиті Ковтюху, а він сказав, де добро заховане. Пішли відкопали кожухи і 2 великі Франі подушки з приданого.
Пізніше братів Горобців впіймали і відправили на Калиму, а Ковтюх був більш спритний, він неодноразово тікав коли його везли в заслання, але все одно в тюрмі пропав.
На початку 30-х в колгосп забрали двох коників, гарні такі, в яблука. Казьмір довго їм носив сіно, але вони здохли від голоду. Годували худобу всім чим було, навіть соломою якою були вкриті хати.
Приблизно в 1932 році у Франі та Казиміра народився син Володимир, він вмер під час Голодомору, похоронили його в лісі на горбочку під кущами.
Франя опухла від голоду, ходила на роботу, де було для працюючих організовано «харчування» – варили бурду-суп та давали кусок хліба. До схід сонця дитину відносила до ясел, дитина ще спала, вона давала йому кусочок хліба який старші голодні діти виривали з рук. А сама їла тільки гарбуз. На роботі один чоловік запитав: «Що ти їси, така страшна жовта, не їж його, бо вмреш». »
Це записано зі слів Альбіна Володимировича Камінського 1937р.н. з Йосипівки, зараз мешкає в Києві, онука Нікодима Степановича:
«Нікодим (рідний дядько Казиміра Камінського) мав: 50 десятин землі, 2 воли, 2 коні, корова, 15 овець, пасіка вулики – довбанки.
Коли у них вдома збиралась велика родина, то алкоголь не вживали, пили чай.
В 1928 пройшла перша хвиля колективізації. Нікодим не хотів віддавати своє добро, а йому сказали: «Добровільно не віддаси, заберемо силою, а тебе відправимо до Сибіру». Він віддав, а на третій день не витримало серце і він помер, а на четвертий померла його дружина. Поховали їх в один день на католицькому цвинтарі в с. Василів. Зараз від костелу залишились одні руїни, а цвинтар – поле, радянська влада давно переорала католицькі цвинтарі на Білоцерківщині. Ще довго колгоспники випадково виорювали гроби на полі.»
Крутова Валентина Миколаївна, невимовно дякуємо за збережу пам’ять! За можливість почути цю історію, цю болючу правду! Трагедія Голодомору – це історія майже кожної української родини, це історія сучасної української нації. Пам’ять і знання про Голодомор сьогодні є могутнім запобіжником злочину геноциду проти українців. Уроки історії Голодомору навчають протистояти несправедливості , загрозам злочину геноциду в будь-якому куточку світу. Власне і для цього існує Меморіал жертв Голодомору.
Друзі, завдяки Вашій громадській позиції, сумлінню, підтримці ми разом зможемо максимально зібрати і зберегти свідчення людей, які пережили Голодомор!
Якщо Ви маєте записані спогади рідних про Голодомор. Або маєте бажання записати в співпраці з музеєм інтерв’ю про Голодомор Ваших близьких , звертайтесь, будь ласка, за номером: 254-45-12, або надсилайте інформацію на електронну пошту: [email protected]