Ніколи не стріляв. Навіть у дитячому тирі. В армії не служив. Так сталося, що моєю зброєю було Слово. З в’язниці, табору, брудних етапних кліток я говорив зі світом словами зневаги до своїх катів, що іноді змінювалися словами ненависті. Гарячої, гарячої ненависті. Це вони, Брежнєв та Андропов навчили мене цим словам.
Я не підставив злу іншу щоку. Я мстився. Усі мої сім років таборів суворого режиму були наповнені помстою. Словами, які я писав та передавав у широкий світ. Цьому навчили мене Володимир Буковський, Іван Світличний, Микола Горбаль.
Раніше, до арешту, я майже нічого не знав про спротив у Західній Україні. То була чужа, закрита від мене історія. У таборі я познайомився з нею, яка все ще жива, яка відбуває 25 років покарання за неприйняття сталінських реалій. Вони, старі у в’язницях і таборах двадцятип’ятирічні, стали моїми друзями. Як і інші двадцятип’ятирічні, балтійські партизани – лісові брати.
Ми не мали майбутнього. Ми знали про це, але не хотіли говорити. Особливо шкода мені було прощатися з друзями, які йшли на волю після 25 років ув’язнення. Не стали на шлях виправлення, що залишилися вірними вихованим у дитинстві релігійним і моральним переконанням, вони виходили самотні до ворожої їм радянської тоталітарної держави.
Були дисиденти. У таборах та психіатричних лікарнях. Серед них – заслужений фронтовий офіцер, який дослужився до генеральського звання Петро Григорович Григоренко. Двічі направлений на лікування до спеціальних психіатричних лікарень системи МВС СРСР. Я, молодий, романтично налаштований лікар, довів, що Григоренко – психічно здоровий. За що отримав десятирічне покарання. Набагато пізніше я дізнався: Петро Григоренко, селянський син, активний комсомолець, брав участь у проведенні Голодомору в Харківській області та колгоспному будівництві.
Повертаюся до теми ненависті. Особливо актуальною сьогодні, у дні та ночі нової війни. Ненависті до Путіна. Або до всієї Росії?
Семен Глузман — лікар-психіатр та правозахисник, дисидент, політв’язень,
президент Асоціації психіатрів України.
