Ольга та Євгеній Свєт, фахівці з теми доступності та інклюзії, провели публічну онлайн-лекцію про психологію людей із порушенням зору та семінар-консультацію про супровід незрячих людей. Так команда музею продовжує роботу над проєктом «Дотик на пам’ять».
Одним із глобальних завдань Музею Голодомору у 2020 році є забезпечення доступності. За підтримки Українського культурного фонду ми реалізуємо два проєкти: «Дотик на пам’ять», під час якого адаптовуватимемо освітнє заняття та екскурсію для незрячих людей, та «Доступний сайт — доступний музей», в рамках якого наш музейний сайт буде адаптовано відповідно до міжнародних стандартів.
У рамках проєкту «Дотик на пам’ять» відбулася публічна онлайн-лекція «Психологія людей із порушеннями зору», де тифлопедагогиня та фахівчиня з теми доступності Ольга Свєт розповіла, що таке тифлопсихологія, що вона вивчає, чому важливо розуміти її основи, а також про особливості психології людей із порушенням зору, відчуття та типи сприймання.
Євгеній Свєт провів практичний семінар-консультацію, на якому розповів про правила супроводу незрячих людей у приміщенні (зокрема у музеї), на вулиці, у громадському транспорті тощо. Працівники музею приміряли на себе ролі супроводжувачів і супроводжуваних та практично потренувалися проводити екскурсії для відвідувачів з порушенням зору.
Ми запитали в Євгенія Свєта, що таке доступність, які існують стереотипи та проблеми щодо теми доступності в Україні.
- ПРО ДОСТУПНІСТЬ
«Доступність — це прості речі, які стосуються кожної людини, кожної установи. Ми не виділяємо якусь цільову групу (особи з інвалідністю) і місця, де такі люди можуть найчастіше з’являтися. Будь яка людина в ті чи інші життєві моменти може опинитися в категорії людей, які називаються маломобільними групи населення (МГН), тобто потребувати доступності.
МГН — це категорія осіб, які в конкретний час мають складнощі в переміщенні (пересуванні) простором, орієнтуванні у просторі, отриманні інформації чи послуг, комунікаціях із оточенням тощо. Під категорію МГН підпадають особи з інвалідністю, вагітні жінки, батьки з маленькими дітьми, діти до шести років, літні люди, особи з тимчасовими порушеннями стану здоров’я, люди з важкими валізами, жінки на підборах, люди, які з певних причин не орієнтуються на місцевості, особи у стані стресу, алкогольного сп’яніння тощо. Тобто можна стверджувати, що до категорії МГН можуть належати до 90% населення України.
Основа доступності — фізична можливість кожному користувачеві товарів, послуг чи установ потрапити в приміщення, а також фізична безпека і комфорт під час отримання відповідних послуг. Повинен бути зручний доступ до інформації, можливість нормально орієнтуватися в просторі, товарах, послугах. Доступність стосується будь-якого бізнес-процесу, установи, яка пропонує товари чи послуги, державної установи, медичних, соціальних, освітніх закладів, транспортних установ тощо. Неможливо продавати товар, якщо відсутня можливість потрапити до приміщення, купити продукцію і мати інформацію про асортимент. Якщо ми не надаємо доступність до кожної установи, то ми не надаємо можливість нашим послугам бути купленими».
- ПРО СТЕРЕОТИПИ:
«Груп стереотипів дуже багато. Сьогодні ми обговорювали дві з них. Перша група — стереотипи умовно здорових людей про людей з інвалідністю. Стереотип полягає в уявленні, що люди з інвалідністю — це якась маленька група, якій потрібно створювати штучні умови, яких необхідно жаліти або якими слід захоплюватися. «Вони» не такі як «ми», «вони» особливі і потребують чогось особливого.
Друга група стереотипів — це стереотипи деяких людей з інвалідністю щодо умовно здорових людей. Основна ідея — хтось комусь щось винен («всі інші мені щось винні, бо я маю певну особливість»). Це дуже небезпечний стереотип, бо під час співпраці та взаємодії стосунки мають бути побудовані на рівних умовах, і тільки тоді це буде справжня інклюзія. Інклюзія — це не обов’язок умовно здорових людей, інклюзія — це наш спільний обов’язок. Для інклюзії докладати зусиль мають і люди з інвалідністю».
- ПРО ДОСТУПНІСТЬ В УКРАЇНІ
«Доступність в Україні потрібно розвивати системно. Якщо виділяти кошти на щось вузькоспрямоване, то результату не буде. На мою думку, коли виділяють окремі гранти і створюють інклюзію, то вона залишається штучною, не працює і загалом не є інклюзією, а у кращому випадку вузькоадресною доступністю. У гіршому випадку про інклюзію після закінчення проєкту забувають зовсім. Дуже добре, що зараз цим питанням займаються громадські сектори, але повинна бути державна політика, не гранти, а постійне фінансування. Хоча тепер на певні проєкти виділяють дуже багато коштів, але, крім грошей, потрібні обізнаність та мотивація. Повертаючись до початку, в інклюзії насправді зацікавлені всі».
Конспекти усіх лекцій, які проходить наша музейна команда, з’являються у розділі «Доступність» на нашому музейному сайті, деякі з них — у відеоформаті на Youtube-каналі.
