У рамках роботи зі збору свідчень очевидців Голодомору завідувач науково-дослідного відділу Юлія Коцур та головний зберігач фондів музею Ніна Лапчинська спільно з фотографом Ксенією Пілявською відвідали подружжя Кривоніс, яке зараз проживає у Києві. В наш час, коли свідків Голодомору залишилося дуже мало, така пара є унікальною.
Незважаючи на те, що чоловік і жінка пережили ці страшні роки в різних регіонах України (Олексій Остапович (1926 р.н.) – у селі Савинці на Чернігівщині, а Віра Никифорівна (1927 р.н.) – у Києві) їхні розповіді мають багато спільного і показують брутальність злочину, який вчинив сталінський режим проти всіх українців.
Віра Некифорівна народилася у селі Терешки на Черкащині. На початку 30-х років її мати поїхала у Київ, а мала Віра залишилася з батьком у селі. Коли почалися голодні роки, мати забрала дочку до міста, що і врятувало Віру Некифорівну, а її брат, що залишився у селі з батьком, помер з голоду і похований у братській могилі у Терешках.
Жінці дуже важко згадувати ці болючі моменти голодного дитинства, вона не може стримати емоцій і постійно плаче.
Олексій Остапович народився у заможній селянській сім’ї. Дитячі спогади у чоловіка пов’язані з такими серйозними термінами як колективізація, розкуркулення, Голодомор: «І то вже когда я роділся і когда ми началі жить – началась колектівізация. То не захотіли ці – ні батько, ні мати, ні брати його – в колгосп поступать. В колгосп вони не поступали, хотіли жить одноосібниками. І ми так ото жили до тридцять третього року. В тридцятих годах… В тридцятих годах… Перед тєм как ото бил Голодомор, забрали (у) нас хліб. ..».
Люди харчувалися сурогатними продуктами згадує Олексій Остапович: «Когда вєсна началася, ми ходілі по полям собіралі мьорзлую картошку, собіралі морковку, де мьорзлая била. Потом ту картошку в холодной водє одтаювалі приносілі… Потом тьорлі, крохмал отбіралі і то шо там десь якоїсь муки доставалі нємножко – дєлалі блінчікі, іногда єлі.
А потом попоже, когда началося лістья, так ми лістья єлі ліпи, потому шо лістья ліпи мягкіє і оні лєгко кушаліся. А цвєти – клєвр єл я, харошо помню. Помню як оббівалі, ми всєгда ходілі в сад, панскій сад так називался, там рядом бил – недалеко. Ми ходили оббивали вєткі – бросалі камні, бросалі брьовнишкі, шоб цвєт оббить…».
Таке «харчування» далося в знаки і малий опухлий Олексій в голодному 33 році не пішов до школи: «Я потом в школу у тридцять третьом році не пішов, потому шо був пухлий. У меня були свіщі на руках і на ногах почому-то, свіщі такі билі – лопалися, я помню, і вода какая-то текла. Так в школу в тридцять третьом мене не прийняли как я бил слабий дуже. І я пошол в тридцять четвьортом году в пєрвий клас в Савинской школи. І занімался я с Нікітєнком, хто бил на год моложе, тому шо меня не принімалі раньше. Я занімался в школі сім років. В тридцять сєдьмом году отца забралі. Отца забралі і посаділі в тюрму – ні за что.».
У 33-му році сім’ю Кривоносів вигнали з батьківської хати і поселили туди чужих людей: «З хати вигналі, з хати забралі в сєльсовєт. Завелі в цей сєльсовєт ноччю і сказали : «Вашой хати вже нєту».
Голодомор перетворив заможні українські села на пустку: «Нападалі, забіралі всьо. Вєчєром нє ходілі, потому шо люді даже на уліцах уміралі, хоронілі людей в дворах і дальше. Кто-нібуть шо-нібуть вєчєром єслі ньос какую-то вєщь в руках, то шапку-фуражку ту накинув і забєрьот шо ти принос. І хто забрав – докажи хто забрав, куда будєшь обращаться – нікуди. Поетому вєчєрамі ми нє ходілі, свєта не було нігдє.»
Масова смертність в роки Голодомору стала нормою для українських сіл: «Я точно…знаю, шо билі і братські могили, а так в основном, то отдєльно хоронили, отдєльно, отдєльно хоронили… хоронили… В нас два кладбіща – одно било со сторони Гурбинець, а одно било со сторони тут нашей, від десять бригад організували. На території села десять бригад било і ми на дєсятой бригадє билі, ото счіталась десята бригада.»
Переживши ці всі страшні події Олексій Остапович розуміє наскільки важливо не допустити, щоб такі злочини більше повторилися: «Про Голодомор нада розповідать постоянно, це наша історія, нада шоб ето не повторилось нікогда, ето нє должно било бить і нєльзя допускать.»
