«Я ходив у другий клас і вчитель запитує національність. Кажу: «Козак». А він: «Нема такої нації, ти русскій!». Прийшов додому, плачу. «Тату, який же я русскій, я ж козак?», – кажу батькові. «Значить будемо русскі, бо виселять на Соловки… Робить і мовчать – отаке було время», – так згадує про своє дитинство один з героїв фільму «Кубанські козаки. А вже літ двісті…», показ якого відбувся у Музеї Голодомору 24 червня.
Знімаючи на початку 90-х цю документальну стрічку про історію Кубані, режисер Валентин Сперкач і не сподівався, що його фільм сам стане історією – документом того часу, своєрідним портретом краю та його мешканців.
«Не дивлячись на те, що це фільм 1992 року, я майже щодня отримую на електронну пошту відгуки: роздуми людей, слова подяки, а від москалів – самі матюки. Мені це подобається, адже фільм нікого не лишає байдужим, – поділився під час обговорення стрічки режисер. – Що вони пишуть? Що фільм створено на замовлення американського конгресу або що в фільмі знімалися не реальні люди, а грають актори. І перше, й друге – дурня повна».
Режисер зауважує, що для нього особисто цей фільм став відкриттям. Адже він відкрив для себе острівець справжньої України, яку нищили й намагалися упослідити. Але «навіть сімдесяти років виявилося замало, щоб витравити з Кубані козацький дух» – саме такий висновок роблять автори фільму, а озвучує його у стрічці своїм голосом неперевершений Богдан Ступка.
«Я згадую, як по станицях нас зустрічали люди, і це взагалі було щось виняткове. Для нас накривали столи, на яких були борщі, вареники, сало і сулія, заткнута кукурудзяним качаном. Навіть у таких дрібницях це була Україна від початку і до кінця», – каже Валентин Сперкач.
А ще під час роботи в архівах команді фільму вдалося з’ясувати, що бібліотека Мгарського монастиря, яку довго не могли знайти, – на Кубані. Її вивезли з собою перші козаки-поселенці. Також вони забрали з собою архів Запорозького козацтва.
«Ми, коли були в Краснодарі (а Краснодар не завжди так називався, це був Катеринодар, а до того – Нова Січ), в архіві місцевого КДБ шукали матеріали по Голодомору. І раптом бачимо: лежить стос таких пожовклих документів, видно, що не нових. Я підійшов, дивлюся, а наш супроводжуючий каже: «Та то козацький архів…» і махнув недбало рукою. А ми мало не збожеволіли від щастя, адже мали можливість доторкнутися до цих унікальних документів. І коли ми розкрили їх, то побачили, як саме було створено 49 куренів, які потім перемололи в станиці. Я ще тоді казав, що непогано було б нам зняти їхні копії, бо оригінали нам звісно не віддадуть».
Свій фільм Валентин Сперкач називає драмою. «Це драма, яка сталася з тими людьми, яких переселили на Кубань. Думаю, доля Кубані з часом буде вирішена. Нещодавно у п’яти російських регіонах відбулися онлайн-референдуми, на яких люди висловилися за відділення від рф. І Кубань серед них. Не випадково наш фільм ще 1992 році був заборонений на Кубані, але ми його поширили і він пройшов по всіх станицях. Сподіваюся, що і я певною мірою вплинув на думки тих, людей які там живуть», – каже режисер.
Завідувач відділу досліджень Голодомору та штучних масових голодів Музею Голодомору, професор Дмитро Білий зауважує, що на Кубані і досі – чимало проукраїнськи налаштованих людей:
«Мої батьки – з Кубані, я маю там багато родичів. Я підтримую контакти з людьми звідти і можу сказати, що цей край добре пам’ятає, хто були його перші мешканці. Попри той терор, який був на Кубані в 30-х роках та під час Голодомору, коли за «Кобзар» родину могли розстріляли, а за бандуру посадити… Наприклад, у 70-х роках у школах ще висіли написи «Разговаривать на диалектах запрещено». Та я з дитинства пам’ятаю той україномовний простір, який мене оточував завжди. Так, є певна ланка людей, яких заселили на ці території з росії в спустошені Голодомором станиці, яка антиукраїнськи налаштована. Але в більшості ставлення до України дуже позитивне».
Історія кубанського краю викликала справжній інтерес у присутніх, тож вони підтримали ідею Дмитра Білого щодо проведення в Музеї Голодомору окремої лекції на цю тему.
