13 листопада 2018 року в Залі пам`яті Меморіалу жертв Голодомору пройшла зустріч із свідком Голодомору Миколою Онищенком. Послухати спогади людини, яка пережила геноцид 1932-1933 років прийшли учні сьомого класу 181 школи міста Києва та представники ЗМІ.
Микола Павлович Онищенко пережив геноцид в селі Роза, на околиці Бердянська, а з 2014 року проживає ще одне випробування: є вимушеним переселенцем з тимчасово окупованих територій. Через військове вторгнення Росії на Донбас він змушений був покинути рідну домівку у Луганську.
Весна 1933 року стала для Миколи Павловича страшним часом, який запам’ятавсястрашним голодом, блукаючими в пошуках їжі виснажених людей, які помирали страшною голодною смертю: «Час від часу казали, отам лежить, отам лежить… Хто підбирав їх, я уже не пам’ятаю… Голод тоді тільки зменшився, коли почались перші бруньки на деревах… Коли почалась трава, перша лобода. Варили лободу, обдирали коріння дерев, їли.. І я тоді виходив з двору, у мене був товариш… Ми лободу не їли, а вони… Їли вариво з лободи, це було нормально. Ближче до літа у тітки, у Новавасилівці, у млині почали доставати хліб. Бо вдалося вижити тим, хто сховав хліб. Були такі люди, звичайно… Мій дід теж сховав, він був у тому селі… Дід зробив млин і молов те зерно. Остались всі живі, і у діда, і ми всі живі… А скільки було мертвих у нашому селі – я не знаю… Знаю багато було мертвих… Весною у багатьох почали відбирати цей схований хліб… Отак я був свідком Голодомору. Це все що я тоді бачив».
Микола Павлович усвідомлює, що Голодомор це геноцид української нації. Він детально описує вилучення продуктів у своєму рідному селі, яке назавжди запам’яталося семирічному хлопчику: «Хліб відбирали у голодних людей…Почули люди, відбирають у сусідньому селі. Настав день, що почалося у нас, у селі Роза, за 13 км від Бердянська. Ми це відчули… Напруга, яку відчували всі… Всі були налякані. Трудно описати. Кажуть, що собаки відчули. З другого кінця села, почали казати, що у того чоловіка відбирають, що чути крики… Пам’ятаю, як моя мати бігала з оклуночком, в якому було десь відра півтора кукурудзи. У нас була звичайна хата, теж під камишом… Ми були в кухні…Біля плити стояла діжечка з огірками, і мати принесла відро. Вилила з тієї діжечки росол у відро. Потім висипала ці огірки, запхнула туда оцей оклуночок з зерном, наклала огірки зверху, наклала кружочки, каміння, і тут появляються ці самі реквізитори – троє….Нічого не знайшли. Тоді він дивиться на ту діжечку. Він питає, що це в тебе огірки сухі? Глянув, а там між огірками виглядає мішок сухий. Він туди рукою, висмикнув клуночок, огірки, каміння посипалось. Він закинув цей оклуночок за плечі, і з хати. Мати схопилася за цей оклуночок. І почала страшенно кричати, голосити. Ми за материну спідницю, витягнув нас на двір. Відчепився від нас. Стояли дві підводи, кричали люди.»
