26 вересня 2018 року в Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» відбулася зустріч з людиною, яка пережила Голодомор-геноцид. Василь Циба народився в 1927 році в селі Райгородок, Коропського району, Чернігівської області. З початком впровадження політики колективізації, життя Василя та його родини перевернулося. Родина була віднесена до середняків (поділ суспільства в сільській місцевості в СРСР). У 1930-му році його батько поїхав на заробітки до Росії. А в 1932-році родину виселили з їхнього будинку, конфіскувавши майно. Василь був п’ятирічною дитиною, як в його життя увірвався страх і голод. Він назавжди запам’ятав, як з двома братами ходив на полювання на хом’яків: «Там дві нори завжди у хом’яка, то вже я на одній норі стою, а в другу наливають воду, уже з кийочком, щоб ударить».
Після виселення родина шукала притулку, пішовши до сусідніх сіл. Так вони дійшли до Десни. В одному із сіл оселилися в опустілому будинку. Дідусь з бабусею пішли по селу просити у людей харчових продуктів для внуків. Бабуся здобула вузлик гречки. Але відразу у двір вдерлися комнезами й забрали той вузлик. Шукаючи порятунку для дітей, мати Василя Циби домовилася з односельцем, який мав коня, щоб останній відвіз дітей до її батька. Тоді мати з дідусем продали до тогрсіну сережки й обручки та купили борошно. А тато Василя в цей час з Ленінграда вислав сушені сухарі.
Пізніше батько вислав гроші, на які дідусь купив козу. Більшою мірою, завдяки цьому родина вижила. Іван Циба, батько Василя, повернувся в Україну в 1934 році. Він забрав родину до Дніпродзержинська (Кам’янське). Саме в цьому місті родина знайшла порятунок: Іван влаштувався працювати на металургійний завод, де видавали обіди.
Проте не всі члени родини Цибів вижили. Двоюрідний дядько Степан Циба був розкуркулений і депортований до Сибіру разом з дружиною та новонародженим сином. Дитина померла в дорозі. Подружжя поховало немовля на станції Хілок, неподалік Байкалу.
Василь Циба поділився спогадами, як з братами збирали колоски з полів, які постановою від 7 серпня 1932 року були оголошені державною власністю. Ця постанова жорстоко карала за збір колосків: ув’язнення до концентраційних таборів до 10 років або розстрілом. Селяни назвали постанову «закон про п’ять колосків».
«Ну якщо поймають дорослого, то прямо в тюрьму, кажуть, було. А в нас посилали дітей. Ми йшли, то один стояв на стрьомє, шоб дивиться з села, коли буде вершник їхать (вони об’їзд робили, ганяли), то шоб звук давать. То шоб там ми десь в кустах чи в в ровчаках ховались, шоб не видно було. О, так ми оце собирали колоски, обов’язково собирали, іначе не можна було і прожить.» – згадує Василь Циба.
На зустрічі були присутні туристи зі Швейцарії. Гості вперше відвідали Меморіал жертв Голодомору. Та вперше почули історію геноциду української нації 1932-1933 років. Вони були збентежені тим фактом, що у Швейцарії нічого невідомо про цей геноцид. Відвідувачі мали можливість почути цю історію зі слів очевидця і постраждалого від Голодомору та поспілкуватися з ним.
