«Не маю жодного бажання лишатися. Я побачив цей рай». Про що писав з охопленої голодом України інженер Джеррі Берман

«Не вірте в рай тут і не вірте жодному слову з тих прекрасних промов, які ви читаєте в газетах, які я вам надсилаю. Моє слово честі! … Боже! Якби я міг розповісти тобі про нічні сцени, які я бачив… Ніхто з вас не може уявити собі величезну купу сміття з картопляного лушпиння, змішану зі снігом, і викинуту за межі російської столової. Але… уявіть собі чотирьох робітників, яких я спіймав, що сиділи навпочіпки на цій купі в темряві о 3-й годині ночі й шукали шматочки картопляної шкірки, щоб «нагодувати» своїх жінок і дітей».

Це уривок із листа південноафриканського інженера Джеррі Бермана, написаний у лютому голодного 1933 року зі Станиці Луганської до своїх родичів за межами СРСР. Через майже 90 років ці листи знову повернуться в Україну, але вже як експонати і важливі свідчення злочину сталінського режиму, вчиненого проти українців у 1932-1933 роках.

16 лютого виповнюється 120 років від дня народження Бермана. А отже, є привід згадати про нього та його приголомшливі спостереження, які він нам залишив, пишучи біля вогника тьмяної свічки звичайні листи своїм рідним.

Листи з горища

2016 рік, Велика Британія, Манчестер. Прибираючи на горищі свого будинку, англійка Алісон Маршалл знаходить стосик листів, адресованих її дідові Майєру Фортесу. Жінка не в курсі про їхню історичну цінність. Адже нічого не знає про Голодомор в Україні і не може второпати, які саме події описані на аркушах старого паперу.

«Я показувала листи різним людям, але ніхто не міг пояснити, про що в них ідеться», – розповідає пані Маршалл.

Хтось інший, може, й не став би завдавати собі клопоту через якісь старі епістоли та викинув би їх на смітник. Але Алісон Маршалл, яка сама є науковицею, ці листи зачепили.

Почалася непроста пошукова робота тривалістю кілька років. Маршалл читала листи і дедалі більше дізнавалася про Джеррі Бермана.

«Я знайшла його сина Пітера, який допоміг встановити деякі факти батькової біографії, а також поповнила свої знання про історичний період, який описував Джеррі. Я дізналася, що він народився в єврейській родині у Литві, яка на той час входила до складу Російської імперії. Життя було важким, тому родині довелося емігрувати до Південної Африки. Джеррі тоді мав 17 років. Під час навчання в університеті Кейптауна він познайомився з моїм дідусем Майєром Фостером, з яким потім листувався».

А далі доля звела Алісон із художницею й викладачкою Університету Гаддерсфілда Сарою Нестерук, яка має українське коріння. Вона й допомогла Маршалл нарешті зрозуміти історичну цінність старих листів та порадила передати їх в Україну, до Музею Голодомору. Що Алісон Маршалл і зробила влітку 2021 року.

На наше щастя, листи чудово збереглися. Більшість із них надруковані на друкарській машинці. Ні, сам Джеррі, працюючи в радянській Україні, не мав ні машинки, ні можливості друкувати свої послання, бо часто навіть хорошого паперу не міг знайти (тому іноді відповідав на звороті листів, які отримував від рідних).

Але в Джеррі було троє братів, сестра і найкращий друг. Він не мав змоги писати всім їм окремо, тож просив брата Ізраеля, який мешкав у місті Цанен (Tzaneen, ПАР), робити копії листів та розсилати іншим.

Так листи, адресовані Ізраелеві, розліталися в інші міста і куточки світу: до Естер і Аарона – в Кейптаун, до Лейві – в Нью-Йорк та Майєра Фортеса – в Лондон.

На роботу до соціалістичного раю

Як і чому Джеррі Берман опинився в СРСР? Закінчивши Кейптаунський університет, він отримав фах інженера з мостобудування. З роботою все не складалося. Спочатку в пошуках заробітку він поїхав до Нью-Йорка, де мешкав брат Лейві. У США вже почалася велика депресія, і працевлаштуватися там не вдалося.

Тим часом світом ширилися чутки про те, як бурхливо розбудовується СРСР. Країна, яку охопила форсована індустріалізація, потребувала кваліфікованих кадрів: інженерів та фахівців, які б уміли працювати на іноземному обладнанні, що у великій кількості закуповувала влада для радянських заводів.

Багато хто, особливо молодь, захоплювалися Радянським Союзом та романтизували все, що там відбувалося. Тож 29-річний Берман, прочитавши в газетах, що СРСР потребує інженерів, вирушив туди. І в 1932 році опинився на Донбасі, на будівництві моста в Станиці Луганській.

Той самий міст через Сіверський Донець, який будував Берман 1933 року. До наших днів не зберігся, був підірваний Червоною армією при відступі у 1942-му. Фото з державного архіву Італії в Римі

Але вже зовсім скоро романтика розвіялась під впливом страшних реалій. Побачене в УСРР його жахнуло. Терор, примус, страх і рабська праця – ось на чому трималася радянська утопія.

«Як може бригадир працювати і кочегарити два котли, які працюють вісім годин, і отримувати за свою працю 800 грамів чорного хліба й гроші, щоб купити в брудній, схожій на стайню їдальні (гіршій за рідні африканські їдальні) тарілку капустяного супу без м’яса і дві ложки «каші»? – пише Джеррі своєму братові Ізраелю. – Який результат? … Люди сплять під час роботи, люди проклинають усіх! Люди бурчать, кричать і лаються! Нерви натягнуті до межі!»

Берман не приховує того, що потрапив у цілковите жахіття, яке не піддається здоровому глузду.

«Через гниле сіно з 17 коней загинуло шість. Тут на даний момент кінь важливіший за людину.  Люди, щоб зберегти себе в живих, крадуть пайки своїх коней, особливо борошно».

У своїх листах Джеррі розповідає деталі, які може знати тільки безпосередній учасник подій.

Берман пише, що як іноземець має певні привілеї, наприклад, обід без черги, який є ситнішим, ніж у інших. Тож його становище трохи краще.

«Я отримую тут привілейований обід, який отримують лише працівники кесонів під стисненим повітрям 2-3 атмосфери. Я не знаю, як вони виживають. Суп із кислих огірків і більше нічого. (Усі працівники отримують однакове), а потім друга страва – картопляне пюре з крихітним шматочком м’яса! Це привілей, бо інші не отримують м’яса! Це така сама правда, як і те, що я тут! Скажіть це і розкажіть усім своїм друзям-комуністам, і нехай хтось заперечить це! І на таких напівживих людях успішно будується п’ятирічка!»

Голодні люди не здатні добре працювати, констатує Джеррі. А радянське керівництво ще й вимагає штрафувати робітників за нібито погану роботу.

«Як їх можна оштрафувати?? Що можна забрати у них! Тільки їхні «ланцюги» рабської праці!», – обурюється іноземець.

Як виконроб він змушений багато займатися організаційними питаннями.

«Тут робота інженера полягає не в тому, щоб будувати, скільки годувати, одягати та оселяти людей. І оскільки всі ці три речі досить важко виконати, мій жереб як «прораба» незавидний!», – писав він у листі Ізраелю.

Діставати і «вибивати» з чиновників доводиться все – від хлібних карток для робітників до будівельних матеріалів.

«Сама робота дуже цікава, як ви самі можете зрозуміти, тільки за російських умов поганого постачання, матеріалів і робочої сили часто божеволієш, намагаючись все змусити запрацювати!»

«Люди божеволіють! Хліб – це все, і його не вистачає»

Листи інженера спростовують поширене уявлення про те, що голодувало лише село. Доля робітників нічим не була кращою: справжня рабська праця за кавалок чорного хліба. Гостра нестача харчів, принизлива карткова система, порожні магазини, високі ціни – з такими реаліями зіткнувся інженер в Україні.

«Тут працюють тільки за хліб, 800–600–400 грамів хліба на день, бо іншої їжі в магазинах не можна купити. Її там немає. Чи може людська істота, росіянин (Україну і весь СРСР в ті часи ототожнювали з Росією. – Авт.) чи хтось інший, годувати себе та свою родину 800 грамами чорного хліба і нічим іншим?»

«Небажано носити з собою хліб у кількості понад одноденний раціон. Ціла буханка хліба, яку ви можете отримати, можливо, на кілька днів, спричинить таку подію, що всі перехожі зупинятимуться і дивитимуться на вас. Це чорний хліб. Я можу сміливо сказати, що моє життя опинилося б у великій небезпеці, якби я був помічений у володінні лише однією скибочкою білого хліба. Такого тут не бачили з 1928 року. Тут, де вирощують пшеницю!»

Але в колгоспах, як згадує Берман, навіть хліба немає:

«Кожен колхоз голодує, у нього немає ні шматочка хліба!.. Працівники колхозу не отримують хліба!»

«Мені хочеться зібрати речі й поїхати. Хліба я не отримував 3 дні. Вчора був у Станиці, а позавчора був дефіцит. Терор криком. Люди божеволіють! Зрозумій. Хліб – це все, і цього не вистачає. Чорний, кислий, погано пропечений. У 1932 році ми нічого не отримуємо на наші «карточки».

Одного дня Берман опиняється у відрядженні в Харкові. Побаченим він ділиться у листі до рідних:

«Я побачив видовище… Це була хлібна черга до магазину №48 на вулиці Енгельса! Я бачив тут багато черг, але такої ніколи раніше. Вона була довгою, охоронялася міліціонерами по всій довжині приблизно на відстані чотирьох вуличних кварталів! Чому? А ось чому. Передмістя Харкова щойно (дуже пізно!) виконало хлібоздачу, і йому дозволено торгувати хлібом. Є хліб за комерційними цінами, в 15 разів вищими за стандартні державні, але в 7 разів дешевше, ніж заборонена торгівля хлібом на ринку! Люди вчора опівночі зайняли свої місця, і сьогодні терпляче простояли увесь ранок, наче шпроти в банці. Цікаві обличчя, ці жінки з немовлятами, ці напружені обличчя… Працівники міліції, які намагаються підтримувати порядок, наносять удари тим, хто намагається потрапити без черги! … З тих, хто стоїть у черзі, половина або більше – із сіл, де дефіцит хліба гірший, ніж у містах!»

Кілька разів у листах він згадує місто, яке сьогодні в усіх на слуху:

«Щойно отримав звістку з Артемівська, раніше Бахмута, що там, у магазині «Торгсин», мене чекають 10 доларів. Мабуть, від Лейві, хоча він ніколи про це не писав. Але щоб дістатися до Бахмута і назад, мені при нинішньому стані залізничного сполучення потрібно 3 дні, а цього я зараз не можу дозволити. Ми занадто зайняті. Отримаю пізніше, можливо».

«Це коштувало людських жертв і грошей удвічі більше, ніж було б в Америці»

Джеррі розуміє, що опинився в епіцентрі страшного економічного експерименту, влаштованого Сталіним. Радянське будівництво – це показуха, красива картинка для західних країн, за лаштунками якої залишаються потворні реалії. Людські життя в цій гонитві – це витратний матеріал, і не більше. Та найстрашніше, що часто ніякої економічної доцільності в такому форсуванні подій немає.

«Росія зробила за ці п’ять останніх років колосальні промахи, які відповідальні за напівголодне існування зараз. Росія втягнула себе у величезний план будівництва. Тут була політична позиція, а саме «показати», що може зробити соціалізм! Візьміть приклад. За п’ять років вони будують на Дніпрі дамбу та величезний 1500-метровий міст біля «Екатеринаслава». Вони побудували їх за рекордно короткий час. У цьому немає жодних сумнівів! Але як бути із засобами!.. Це коштувало людських жертв і грошей удвічі більше, ніж це було б в Америці на подібних роботах».

Інженер додає, що «заводи, закінчені рік тому, ще нічого не видали», а закуплене за український хліб і вугілля обладнання так нічого і не виробило, бо не було запущене в дію. Колосальні жертви, якими ведеться будівництво, є марними. І це дуже гнітить Джеррі.

«Росія будувала і будувала, а за своє будівництво нічого не отримала. Вона побудувала і втопила мільйони ресурсів на заводи з виробництва сталі та заліза. Помпи, за які вона вислала свій хліб, вугілля та нафту, і весь час ці заводи нічого не зробили. Як можна продовжувати? Уявіть, що ви вкладаєте гроші у свою ферму, і тонете, і тонете, і тонете…»

«У вашій пресі є брехня, багато брехні, але тут набагато більше! Чи відчуваєш ти, Ізраелю, що мої політичні ідеали до мого приїзду сюди страшенно порушені, і я відчуваю страшенне розчарування, мені боляче і погано! Яке розчарування, ех!»

«Я не можу бачити, як люди голодують», – зізнається він в одному зі своїх листів. Тому постійно намагається перевестися з України в Росію, де, за чутками, забезпечення значно краще.

У травні 1933 року Берману це нарешті вдається, і він потрапляє в Нижній Новгород. Тут, за спостереженнями Джеррі, ситуація з продовольством була значно кращою. Він як іноземець узагалі опинився в привілейованому становищі.

«Запаси їжі я отримую в магазині для іноземців «Інснаб». Я отримую там більше, ніж людина може  спожити. Я отримую все, що вони мають. Хліб і ковбаси, цукор, горіхи, сигарети, родзинки, печиво, молоко, масло тощо. У Росії це просто неймовірно. Це відносить мене до особливої категорії людей. Я предмет заздрості всіх росіян, предмет заздрості всіх».

«Я добре забезпечений, – пише він у листі, –  але тільки я. В магазині для іноземців. Жорстока доля інших. Мій безпосередній начальник–«прораб» отримує 425 рублів на місяць. Я отримую, як ви знаєте, 400 рублів. У нього є дружина та двоє дітей, одна з яких – немовля 14 місяців. Його щомісячні відрахування становлять 80 рублів (податок на прибуток, передплату за кредит, культурні відрахування тощо). Це залишає 345 рублів. Він щодня купує для своєї дитини один літр молока, тобто 2 рублі 50 чи 3 рублі, тобто 80 рублів на місяць. Це залишає 265. Столовая, в якій він один отримує один щоденний прийом їжі з двох страв (суп + каша), стягує 1.50 – 2.50 рублі на день. Це залишає 200 рублів на місяць. Його «пайок», який він отримує централізовано, – це всього лише 800 г хліба для себе + 1 кг для його родини. Решту, як і все тут, потрібно купувати на ринку за ринковими цінами. Уявляєте, як живуть чотири людини?? І це людина з високим становищем та відповідальністю, яка отримує хорошу заробітну плату фахівця. А що з робітником, який отримує не 425, а всього 130-180 рублів на місяць?

Я найщасливіший працівник тут, бо мене цей «красивий! опис не стосується. Я маю, правда, лише 400 рублів на місяць, але я забираю свої продукти харчування з магазину іноземців. Молоко там є 1 рубль за літр; вершкове масло 7 рублів за літр, а не 50, як на ринку; цукор 2 рублі за кг, а не 70 рублів і тощо. Мої 400 рублів з магазином дорівнюють 4000 рублям без магазину».

У цих побутових подробицях – окрема цінність листів Бермана. Адже офіційні документи не дають повного уявлення про рівень зарплат та цін у той час. А описи Джеррі дозволяють зрозуміти реальний стан справ. Він згадує, що зарплата прибиральниці – 50 рублів на місяць, а курка на базарі коштує 60 рублів. Тобто місячної зарплати не вистачає навіть на одну курку!

«Повільно, але ми будуємось за рахунок голодуючих робітників. На крові й поті голодуючих людей. Ні, мого російського життя ти ніколи не зрозумієш. Занадто великий парадокс», – пише він братові у липні 1933-го.

«Я відчуваю повне розчарування у всьому тут, у соціалістичному порядку, у людях, їхніх манерах, їхніх стосунках один до одного тощо. Я відчуваю огиду».

«У мене немає жодного бажання залишатися. Я побачив цей рай».

Замість епілогу

Зрештою, «набудувавшись соціалізму», в 1935 році Джеррі Берман повернувся в Південну Африку.

У 1940-х він одружився. У 1947 році народився його Пітер.

Вдома колишній заробітчанин зі Станиці Луганської встиг зробити успішну кар’єру: в одному з міністерств очолював департамент будівництва – керував спорудженнм мостів і доріг до виходу на пенсію наприкінці 1960-х.

Берман помер у 1979 році в Кейптауні так і не дізнавшись, які цінні свідчення залишив про Голодомор на Донбасі.

Згодом історія про індустріалізацію була переписана, а про роль іноземних фахівців, таких як Джеррі Берман, взагалі «забули», приписавши всі лаври «геніального будівничого» радянському диктатору Сталіну.

Росія сьогодні продовжує повертати радянські міфи та відбілювати Йосипа Сталіна, який був ефективним лише в одному – знищенні мільйонів людей.

Тож Берманові листи є важливим внеском у поширення знань і правди про Голодомор та реальну ціну сталінської індустріалізації.

Сьогодні справу Сталіна успішно продовжує Путін. Це стало можливим, бо злочини комуністичного режиму не були засуджені, зокрема й тому, що сама Росія не бажала подивитися на них очима правди.

* * *

Віднедавна усі листи Джеррі Бермана (а їх майже 70) оцифровано та опубліковано на сайті Музею Голодомору. Ознайомитися з ними можуть усі, хто цікавиться минулим України та темою Голодомору зокрема. Натискаючи на будь-який із них, ви відкриєте скан-копію, а також отримаєте його розшифрування англійською мовою та переклад українською.

Знайти листування на сайті музею можна в розділі Голодомор/Архів/Листи Джері Бермана.

Ліна ТЕСЛЕНКО

Джерело – Новинарня