Знищення української культурної спадщини як складова російської імперської політики русифікації та денаціоналізації України
Росія вбиває, ґвалтує, знищує українську культурна спадщину. Знищення і масове вивезення російськими окупантами культурних цінностей з України вражає своїми розмірами. Вони співмірні з діями нацистської Німеччини на окупованих територіях та винищенням цінностей Ісламською державою. Знищено Всіхсвятський скит Святогорівської лаври в селі Тетянівка, бібліотеку церкви святого Петра Могили, Георгіївську церкву в селі Заворичі та Вознесенську церкву в селі Лук’янівка на Київщині, старовинну залізничну станцію в Охтирці на Сумщині, Художній музей ім. Куїнджі в Маріуполі, Іванківський історико-краєзнавчий музей, Музей українських старожитностей Василя Тарновського у Чернігові, пограбовано десятки музеїв та приватних колекцій, але це – лише найбільш відомі факти. Очевидним є цілеспрямоване варварське ставлення до історії українського народу та навмисне руйнування будь-чого, що може відображати українську ідентичність. Намагаючись стерти культуру та історію України, Кремль прагне стерти саме поняття української нації.
Примусова русифікація і денаціоналізація – складова багатовікової імперської політики Росії в Україні. Намагання знищити будь-які засади і символи власного українського політичного та військового минулого, асимілювати український етнос, привласнити його давню і самобутню історію та культуру були властиві Російській імперії на всіх етапах її існування та «постімперської» трансформації в нову надцентралізовану державу — СРСР.
Драматична поразка Української революції 1917-1921 рр. та втрата Україною власної державності мали фатальні наслідки для долі її національних надбань. У період становлення тоталітарного режиму в Україні її національна культурна спадщина, що розглядалась більшовиками як носій підвалин, ворожих до ідеології та світогляду більшовизму, зазнала непоправних втрат. Пам’ятки історії та культури оголошувалися «старим мотлохом». У цей час було покладено початок масовому руйнуванню церков.
Відповідно до історичних обставин масове знищення культурних надбань та вивезення історичних і культурних цінностей з України до Росії здійснювалося різними шляхами. Масово — у вигляді примусового вилучення культурних цінностей з українських церков, монастирів, музеїв, архівів та бібліотек, у приватних осіб під час інспірованих масових кампаній 20–30-х років. Вибірково — внаслідок передання до російських установ культурних цінностей з українських сховищ адміністративним шляхом за наказами центральних всесоюзних органів влади, на підставі відомчих наказів та директив, а також шляхом привласнення культурних цінностей, які надсилалися до музеїв та інших установ на території Росії на виставки на умовах тимчасового зберігання і експонування або з метою реставрації, і які не були повернуті назад в Україну законним власникам.
Вилучення культурних цінностей розпочалось з приватних колекцій. Причому пограбування власників антикваріату та мистецьких колекцій маскувалося під виглядом фальшивої турботи про долю культурних цінностей. Декретом Ради Народних Комісарів (РНК) УСРР від 11 березня 1921 року «Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних цінностей», «усі значні збірки пам’яток мистецтва та старовини, а також різні речі, що мають цінність», оголошувалися «всенародним» майном. Держава набувала права їх примусового викупу, а в разі відмови власника — «право секвеструвати річ» для музеїв.
Проте передання пам’яток мистецтва і старовини до музеїв не гарантувало їх збереження. 3 лютого 1922 р. уряд УСРР дозволив вилучати експонати, що не мають музейного значення, з музейного фонду для їх продажу за кордон. Але принцип вибірковості не дотримувався й вилучення музейних предметів і навіть музейних цінностей набуло тотального характеру. Лише у Києві було «поставлено на облік та вилучено» 150 приватних зібрань — понад 200 тисяч предметів старовини та мистецтва на суму близько одного мільярда карбованців у цінах 1915 року (приблизна вартість усього золотого запасу царської Росії). Вилучені цінності переправлялися до створеного в 1920 р. «Державного сховища цінностей РСФРР» (так званий «Гохран») при Наркомфіні Російської Федерації та звідти — за кордон.
Увагу більшовицької влади привернули і цінності, що століттями зосереджувалися в церквах, костьолах, синагогах та інших місцях відправ релігійних культів. 8 березня 1922 р. ВУЦВК УСРР ухвалив декрет «Про вилучення церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим», згідно з яким передбачалось вилучення усіх предметів із золота, срібла та дорогоцінних каменів у церковних громад і направлення їх до Наркомфіну РСФРР для боротьби з голодом. Одночасно ЦК КП(б)У направив на місця циркулярного листа, в якому вимагав застосовувати найрішучіших заходів для вилучення церковних цінностей.
Картина Івана Владімірова (джерело — “Локальна історія”).
Кампанія з вилучення церковних цінностей, що завершилась у вересні 1922 р., сконцентрувала в руках Кремля близько 34 пудів золота та 24 000 пудів срібла, 14 770 діамантів і алмазів, більше як 1,5 пудів перлів та більше 2 пудів різних дорогоцінних каменів. З них з України станом на 16 травня 1922 р. надійшло 3 пуди 3 фунти і 75 золотників золота, 3 105 пудів 22 фунти і 54 золотники срібла, інших дорогоцінних металів — 15 фунтів і 40 золотників, 852 шт. діамантів, 117 шт. перлів і один шнурок перлів вагою 19 фунтів 55 золотників і 108 каратів, 2 725 інших дорогоцінних каменів вагою 1 фунт 34 золотники 100 каратів, 125 рублів золотом і 8 615 рублів сріблом, а також 24 митри, всипані коштовним камінням, і 26 інших дорогоцінних речей.
Згідно з інструкцією ВУЦВК «Про порядок вилучення церковних цінностей» від 21 березня 1921 р., предмети історичного та мистецького значення мали передаватися органам охорони пам’яток Наркомату освіти УСРР, проте комісії з вилучення нехтували цим правилом. Це засвідчує факт вилучення цінних реліквій українського народу з Києво-Печерської лаври, у тому числі музейних предметів з «Лаврського музею культів та побуту» (створений за рекомендацією Всеукраїнської академії наук), який відомі українські історики-мистецтвознавці Ф. Ернст і Д. Щербаківський кваліфікували як «тяжкий злочин перед історією». У 1932 р. рештки цінних мистецьких речей з лаврських ризниць, що не вдалось вилучити, перемістили з Лаврського музею до київської контори Держбанку. А після цього колекція дивним чином опинилася в Москві.
Далеко не все з того, що опинялося у Гохрані, було продано радянською владою за кордон. Спеціальна Комісія Наркомату освіти РСФРР понад дев’ять місяців оглядала скарби, зібрані під час кампанії з вилучення церковних цінностей, і, зрештою, відібрала до Збройної палати Московського Кремля близько 10 000 предметів загальною вагою в 400 пудів.
Наступного, 1923 року, розпочалося нове пограбування культового майна, що здійснювалося під час масового закриття монастирів. Загалом за період 1918–1923 рр. московськими більшовиками з контрольованих територій було вилучено не менш як 10 мільйонів пам’яток історії та культури, предметів побуту на суму в 10 мільярдів рублів за курсом 1913 р.
У кінці 20-х — на поч. 30-х років продаж культурних цінностей за кордон перетворився на одну з головних статей державного експорту. Єдиним джерелом, де можна було отримати їх у достатній, за мірками більшовиків, кількості у пограбованій та розтерзаній країні, ще лишилися музеї.
Знищення й вивезення культурних цінностей з України відбувалось і надалі. Незмінною лишалася їх сутність — національні культурні надбання українського народу, що вилучалися і вивозилися з території України, слугували або джерелом фінансового та матеріально-технічного забезпечення існування радянського режиму з центром у Москві, або використовувалися для поповнення фондів провідних російських музеїв, архівів та бібліотек найбільш цінними та унікальними предметами старовини і мистецтва, документами і виданнями.
Ольга МОВЧАН,
провідний науковий співробітник
Інституту дослідження Голодомору
Національного музею Голодомору-геноциду