Сталінський емісар Лазар Каганович: «жертви необхідні» – «куди виселяти»?

Українська родюча земля зростила геніїв, ратників, поетів і музикантів, але на ній проростав і чортополох з ядовитими жалами. Манкурти – особлива порода людей, яка забуває про своє походження, інколи насміхається над ним.

Віртуозно уникнув політичних репресій, очоливши їх

Лазар Мойсейович Каганович народився 22 листопада 1893 р. у с. Кабани Київської губернії (нині с. Діброва колишнього Поліського району). Малоосвічений, але надзвичайно підступний і амбітний тип пристосуванця. До 1917 р. продавав у Києві овечу шкіру, вовну, а тоді несподівано для себе прозрів – став революціонером.

Соціально-ментальна здатність до адаптації за будь-яких умов, особлива прозорливість і зухвалість сприяли нечуваному кар’єрному злету: генеральний секретар ЦК КП(б)У у 1925–1928 рр., секретар Московського міському ВКП(б) у 1930 – 1935 рр., член політбюро ЦК ВКП(б) упродовж 27 років, наркомів шляхів сполучення, нафтової і важкої промисловості, заступник голови союзного уряду у 1938–1947 рр. Віртуозно уникнув політичних репресій, очоливши їх на посаді голови Комісії партійного контролю. Для єврейського юнака з глухого поліського села – феноменальний стрибок на вершину політичного Олімпу.

Ідеологічно переслідував українську інтелігенцію, ментально не сприймав історію й культуру українців, хоч і жив серед них понад 20 років. Всіляко перешкоджав українізації духовного життя, домігся звільнення наркома освіти О. Шумського, особисто долучився до поширення зловісних ідеологем «шумськизм», «хвильовизм», «волобуєвщина», які стали програмними у нищенні української культури. Каганович самовіддано служив Сталіну, вважав себе його «вірним учнем». Запопадливо виконував усі його доручення, не рахуючись з життям людей.

Бунтівних «ми переселимо на Північ»

Список його темних і кривавих справ не обмежувався схваленням репресій. Він — один з організаторів Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 рр. 13 січня 2010 р. Апеляційний суд м. Києва визнав його винним у скоєнні цього тяжкого злочину.

У листопаді 1932 р., тобто 90 років тому, сталінський емісар прибув до Кубані для боротьби з «саботажниками» хлібозаготівлі, тобто з селянами, які не виконували смертоносного «плану до двору». Каганович узявся за справу рішуче: вимагав «позбавлення присадибної землі одноосібників», скасував видачу хліба на харчування працюючих у полі колгоспників, заборонив розподіл зерна на трудодні більше 10–15% від фактично намолоченого хліба. Сталінський посіпака особисто заглядав до книг обліку наявного насіння, але «по коморах не ходив». Причетний до ухвалення постанови 7 серпня 1932 р. про охорону соціалістичної власності (сумнозвісний у народі закон про «п’ять колосків». Підтримував арешт 3 тисяч селян та розстріл 150 осіб «за крадіжку» хлібних колосків. Запропонував депортацію українських селян-біженців, які «вели роботу, особливо на Кубані, де українська мова». Не визнав власної і колективної відповідальності політбюро за катастрофу голоду, позаяк «не може бути жалю і м’якості до класового ворога», а хто «не здатен на більшовицьку боротьбу – хай скаже і відійде». Особисто займався виселенням селян із станиці Полтавська, говорив з ними поліським суржиком. Залякував селян, які чинили опір: «Москва не допустить», а бунтівних «ми переселимо на Північ». Сталінський емісар оголошував села на «чорну дошку», тобто вдавався до їх продовольчої ізоляції, перетворюючи їхнє життя на чорну смугу смерті.

Під час другої поїздки на Північний Кавказ, яка тривала 18–23 листопада, Каганович діяв з підкресленим цинізмом. Член політбюро, який дбав про соціальну рівність і добробут трудящих, вважав, що «жертві необхідні», але існувала проблема – «куди виселяти»? Постійно інформував Сталіна про «судові репресії», про занесення сіл на «чорну дошку», про більшовицький погром у станиці Полтавська, жертвами якого стали 400 осіб, бо «додалась частина петлюрівців, що перекочували весною із України».

«Шукайте так, щоб самі добровільно розкривали ями

Озброєний досвідом хлібозаготівельного інквізитора, політичний кат Каганович приїхав до Харківської і Одеської областей 20 –29 грудня. Засідання політбюро ЦК КП(б) проводив уночі, викликав чиновників до урядового потягу. Шаленів від гніву, коли виявив у полові «багато зерна» від повторного перевіювання. Визнав режим «чорних дощок» недостатньо ефективним, а також стягнення натурального штрафу – від 25 до 30%. Політично мав би дбати про стійкість сільського господарства, але свідомо руйнував його, засвідчуючи у такий спосіб свої злочинні дії. Спокійно сприймав вилучення насіннєвого, фуражного і продовольчого зерна у колгоспах, не думаючи про жахливі наслідки. Особисто наказав скасувати постанову ЦК КП(б)У від 29 листопада про недоторканість натуральних фондів колгоспів. Задля їх вилучення особисто надихав 4870 уповноважених з хлібозаготівлі, пропонував направляти у села «міцних людей з бойових духом», тобто ідеологічно благословив більшовицьку орду на злочини.

В Одеській області діяв спільно з головою ДПУ УСРР В. Балицьким і головою Комітету заготівель СРСР М. Черновим. Злочинне тріо штовхало селян на голодну смерть. Особисто вимагав друкувати у газетах вироки про розстріли «саботажників» хлібозаготівлі, тобто визнав причетність до фізичних розправ над селянами. Вимагав вилучення хліба шляхом «вдало проведених обшуків». Його цинічна вимога «шукайте так, щоб самі добровільно розкривали ями, адже у нас інакше не вистачить сил перекопувати усю землю» вражає жорстокістю. Висміяв і попередив помічника облпрокурора, яка запропонувала зняти з реєстру загсів про смерть причину загибелі – розстріл. Виселення 2000 родин за невиконання плану хлібозаготівлі – звичайна справа для Кагановича. Дозволив розміщення у селах військових. Щоб унеможливити голодні бунти.

Дві «заповіді» Кагановича є символічними для зухвалого ката українців: перша – «забирати хліб», друга – «забирати насіння». Ні жита, ні пшениці, відтак і насіння. Замкнене коло смерті. Факт голоду ніколи не визнавав, а розмови про нього вважав демонстрацією «класового ворога».

Холодний вітер з Півночі завжди приносив холод і морози. Політично-агресивні вимоги Москви завжди призводили до кривавих наслідків, голоду і катувань. Необхідно враховувати трагічні уроки минулого, остерігатися пророків не лише в овечих шкірах, але й колишніх пастухів та продавців овечої вовни, які стали безвідповідальними політиками.

Василь МАРОЧКО,
професор, провідний науковий співробітник
Інституту дослідження Голодомору
Національного Музею Голодомору-геноциду

На фото – «чорна» і «червона» дошки в с. Верхня Сироватка Харківської області до 1935 р. ЦДКФФА ім. Г.С. Пшеничного.