18 травня в Україні та світі вшановують пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу.

18 травня 1944 року до Середньої Азії з півострова був відправлений перший ешелон з кримських татарами. Усього депортували більше 180 тисяч людей. Операцію здійснювали війська НКВС у кількості 32 тис. людей.

Кримським татарам давали від кількох хвилин до півгодини, щоби зібратися, потому вантажівками везли на залізничні станції. Звідти ешелонами, у наглухо зачинених товарних вагонах – до місць заслання – до Узбекистану та прилеглих районів Казахстану та Таджикистану. Невеликі групи людей потрапили до Марійської АРСР, на Урал та до Костромської області Росії. У дорозі людей годували рідко і погано, померлих ховали біля залізничного полотна, або не ховали взагалі.

Серед причин виселення влада СРСР називала дезертирство кримських татар із Червоної армії, співпрацю з нацистами та розправу над радянськими партизанами.

Понад 20 років комуністичний режим заперечував злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Свідок геноциду Енвера Абібуллаєв (народився 10 березня 1942 року (фактично 15 березня 1939 року) у селі Ай-Серез) згадував:

«18 травня 1944 року під ранок, ще було темно, до будинку увірвалися військові – два офіцери і разом із ними була родичка нашого батька. Вона жила у Нижньогірську, тому розуміла російську мову. Вона переклала нам, що ми та всі кримські татари виселяємося. Вони попередили взяти найнеобхідніші речі і швидко зібратися. Ми всі, п’ятеро дітей, спали під загальною ковдрою, мати – окремо з молодшою сестричкою. Про виселення було оголошено усно, жодного офіційного документа не читали.

Про ухвалу ДКО [Державний комітет оборони]№ 5859 сс «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року, де спецпереселенцям дозволялося взяти свої особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд та продовольство в кількості до 500 кг на сім’ю, нам не повідомили.

Наш збірний пункт був біля сільського цвинтаря, де стояли американські студебекери. На кожну машину вантажили по 8-9 сімей. Виселених везли на залізничну станцію у Феодосію. До станції нас супроводжував солдат із автоматом, він сидів на задньому правому кутку «студебеккера».

На залізничній станції у Феодосії нас відразу завантажили у вагони ешелонів, що там стояли. Вагони були призначені для перевезення худоби, їх спеціально переобладнали для тих, що виселялися. Були зроблені нари зі свіжих дощок для більшої місткості. Ми оселилися на полиці біля віконця, мати на ходу на руках повністю висовувала з цього віконця сестричку за потребою. Згодом до смерті вона при згадці про це, здригалася від страху. Для туалету дорослих у середині вагона зробили огорожу з мішковини, де підлога, мабуть, була продірявлена. Ми діти ніколи не користувалися цим туалетом. У вагоні було дуже багато людей, деякі жінки соромилися ходити в цей туалет, і на стоянках ходили по нужді під ешелони.

В ешелонах для приготування їжі жодних умов не було. Жінки готували тісто і на стоянках, поспіхом зробивши з каміння вогнище, пекли його на сковороді. Скільки часу стоятиме ешелон на зупинці не оголошували. Тільки почнуть пекти і тут крик солдатів, що супроводжували: «По вагонах!!!» Люди хапають гарячі сковорідки з напівспеченим тістом і біжать до своїх вагонів, допікатимуть вже на наступній стоянці. Загалом, шляхом прямування кожен харчувався як міг, ніякого організованого харчування з боку держави не було.

Про ухвалу ДКО № 5859 і мови не було. Санітарного та медичного обслуговування не було. По дорозі люди хворіли, були і смерті. Трупи людей на стоянках виносили та залишали без поховання.

У дорозі ми були 15 днів. 3 червня прибули на станцію «Асака» м. Ленінська Андижанської області УзРСР. Нас вивантажили на цю станцію, тут ми три дні жили під навісом. Нас ще до прибуття розподілили по районах та колгоспах, але за нами ніхто не приїжджав, тож так довго доводилося залишатися на станції. Виявляється, московський суперфашизм, виселяючи, обмовив нас людожерами, тому ніхто не хотів приїхати за нами, ніхто не хотів бути з’їденим».

Після окупації військами АР Крим в 2014 році кримські татари знову зазнали репресій та переслідувань за несприйняття та опір російській окупації. За даними Голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова, зараз серед політичних в’язнів у РФ є близько 120 кримських татар.