Історія одного експоната: весільний рушник Олексія Воблого
«У школі нас годували: варили, а вчитель сам ниткою ділив хліб. У багатьох сім’ях у цей час вже не було, що їсти. Люди мерли, як мухи. Діти були дуже знесилені, додому зі школи вже самі не могли дійти. Нас, як старших учнів, учитель Воблий брав копати могилки, а потім на рядні переносили і хоронили, довго поверталися, бо не було сил дійти назад. На могилках вчитель писав дощечку, але пізніше не було кому обробити могилки, бо вимирала вся сім’я», — згадувала Ольга Йосипівна Балагура про пережитий Голодомор у селі Піскошине Запорізької області. Вона – одна з учениць Піскошинської школи, яка в роки Голодомору вижила завдяки вчителю Олексію Воблому.
Історія Голодомору — це не тільки історія страждань, яких несправедливо зазнав наш народ. Це численні історії милосердя, порятунку і самопожертви, про які ми й досі, через роки, продовжуємо дізнаватися.
Олексій Воблий був священником на рідній Полтавщині, але з приходом совєтів був змушений «перекваліфікуватися» — спочатку завідував дитячим будинком, а потім став учителем.
У 1930 роках, втікаючи від переслідувань радянської влади, родина Воблих оселилася в селі Піскошине, що у Веселівському районі Запорізької області. Тут, за словами старожилів, Олексій власноруч збирав камінь із зруйнованої церкви та будував із них школу. Згодом вона стала культурним центром усього села: це був і клуб, і театр, сам же Воблий був не тільки директором школи й учителем, а також керував самодіяльним театром і народним хором.
Під час Голодомору Олексій Воблий власними силами влаштував при школі їдальню, де його дружина Марія з особистих припасів готувала їжу для сільських школяриків. Також учитель взяв під опіку школи сиріт, чиї батьки померли від голоду. А під виглядом «відкритих уроків на природі» він з дітьми таємно збирав залишки колосків на полі. Завдяки учителю жодна дитина у Піскошиному під час Голодомору не загинула.
У розпал репресій Олексія Воблого кілька разів викликали на допит у Мелітополь. Після чергового допиту навесні 1937 року живим додому він уже не повернувся.
Ім’я Олексія Воблого внесено до Національної книги пам’яті «Людяність у нелюдяний час. Доброчинці в часи Голодомору».
Правдиву історію свого діда його онук Олексій Воблий-молодший дізнався вже у зрілому віці. Це спонукало його до детальнішого дослідження власного родоводу. Він же передав нашому музею світлини, бібліотеку та особисті речі діда, аби його історія була збережена та стала ширше відомою загалу.
Серед переданих раритетів — весільний рушник його діда і бабусі. Цей рушник вишила орієнтовно у 1920—1924 роках мати Олексія як подарунок сину на вінчання з Марією. Таїнство відбулося у церкві Різдва Богородиці, що в селі Яновщина на Полтавщині.
Сьогодні цей столітній рушник, за узорами і мереживом якого — зворушлива родинна історія, можна побачити в експозиції нашої виставки «Те, що не можна викидати».
Виставка триватиме до 30 жовтня.
Тим часом історія Піскошиного продовжує писатися кров’ю: село перебуває під окупацією російських військових…