Музей записав свідчення 96-річної Ганни Доманської з Хмельниччини
Ця історія в нашому архіві з’явилася завдяки небайдужості до історії власної родини. Восени нам написала у повідомлення на фейсбук Алла Доманська з Хмельниччини. Вона скинула кілька любительських відео, на яких були записані її сусіди і свекруха та їхні спогади про Голодомор. Герої відео, як повідомила наша читачка, вже відійшли у вічність. Але ще є її свекруха, яка може розповісти про ті події.
Щойно випала нагода завідувачка відділу усної історії Голодомору Юлія Коцур поїхала в село Северини на Хмельниччині і записала свідчення цієї жінки. Ганні Доманській – 96 років, але вона дуже добре пам’ятає ті події.
«В діда було 4 сини і 4 дочки – восьмеро дітей. Моєму батькові дід поставив хатину, дав трошки землі. Ми перебралися в ту хатину, батько й мати. І нас уже було двоє: братик два роки, а мені п’ять. І ми там посиділи може з пів року і все – почали шукати куркулів. Знайшли пів села! Давай всіх виселяти. Діда й бабу – під’їхала хура і ще була дочка в них менша – 15 років. Отак вийшли з хати і поїхали [в чому були].
А батька затаскали аж на сєвєр. Я навіть адресу знаю, бо батько писав потім до мене: Мурманська залізна дорога, станція Медгора, пошта Даніїловка. Каже: привезли їх туди, привезли у байрак, назгонили їх багато, велика така будівля, ні світла, нічого… А як батька і дядька вислали, то треба й сім’ї туди ж. Приказали: готуйтеся, під’їде хура. Як вони прийшли – мати лежить при смерті. Мати ж після пологів була… Застудилася… То каже один: «Це вона так притворяється, нічого вона не слаба». Привели дохтора до матері, дохтор подивився і махнув рукою. І пішли… Та й покинули нас коло цієї тітки. Мати померла, і братик мій помер.
Для дітей сиріт зробили патронат. А нас не приймають у цей патронат, бо ми куркульські!
Дуже вимерло багато людей… Люди валялись: ідеш, те лежить там, те сидить там неживе. Хто їх там ховав? Їх скидали, як дрова. Та й усе – засипали землею. Ні собаки не було, ні кота не було, людей їли. Це ж страхіття Боже… Я не знаю, як я вижила.
А нема нічого гірше, як їсти хочеться: людина все одно що звірина… Нічого не миле, нічого не бачиш і нічого не чуєш – аби їсти що…
Тітка моя піде в Чорну чи в Москалівку, виміняє якогось пшона на суп. А дорогою вилазять, переймають і обдирають. Тітка взяла – закрутила отут у коси… Прийшла та й плаче, розказує: перейняли, поклали і геть з кіс вийняли те пшоно. А занесеш хустинку якусь, то дадуть дві картоплі або кусочок хліба…»
Цю вражаючу розповідь 96-річної Ганни Доманської співробітники відділу усної історії спільно з журналістами «Німецької хвилі» записали в селі Северини на Хмельниччині. Вона єдина зі своєї родини вижила в Голодомор: мама, двоє братиків (один із них новонароджений) померли. Батько також не повернувся із заслання – в роки Другої світової його забрали на фронт, де він і загинув. З усієї великої родини в Україну повернулася лише тітка Секлета, молодша донька дідуся та бабусі, який на момент розкуркулення було 15 років. Вона втекла з Сибіру та три роки пішки йшла додому…
Вся історія очевидиці Ганни Доманської буде незабаром доступна на нашому онлайн-ресурсі «Свідчення».
Пропонуємо вашій увазі сюжет «Німецької хвилі» з розповіддю Ганни Доманської, а також текстову версію українською, англійською, німецькою, іспанською, польською, португальською та сербською мовами.