«Батька двічі дивом оминула репресивна машина»: син Лавра Нечипоренка Олександр поділився спогадами про батька

У колекцію Музею Голодомору цей рукопис у вигляді зошита на 96 сторінок потрапив три роки тому. І цьому передувала окрема драматична історія. Рукопис було створено на межі 1960-1970 років, що вже робить його особливим. Бо на той час це була сізіфова праця, що однозначно пішла б «у стіл». Але автор, мабуть, мав величезну потребу виговоритися про «ті чорні дні всенародного горя, сумним свідком якого був». І таки надіявся бути почутим. Лавро Нечипоренко передав зошит із записами своєму другу, однодумцю і теж учителю з Боярки Івану Коваленку. Хотів знати його думку, адже Коваленко був вже відомим на той час поетом-дисидентом, вхожим у кола шістдесятників. А далі друзі, ймовірно, мали намір опублікувати текст самвидавом, який Іван Коваленко активно розповсюджував.

 Проте сам Коваленко вже був під ковпаком КДБ і в січні 1972 року, під час сумнозвісного погрому української інтелігенції, його заарештували. Зошит із записами Лавра Нечипоренка вилучили під час арешту разом із іншим самвидавом та підшили до справи. Лише через багато років, у 1996-му, вже реабілітованому Коваленку повернули «арештований» свого часу архів. Лавро Лаврович, який відійшов у вічність у 1977 році, так і не дочекався повернення свого рукопису з «заслання», вважаючи його назавжди втраченим.

 У 2019 році з архівною справою поета-дисидента в Галузевому архіві Служби безпеки України вирішив ознайомитися краєзнавець і дослідник, а нині речник Генерального штабу Збройних Сил України Андрій Ковальов. Проглядаючи перелік вилучених документів і творів, він наштовхнувся на назву «33-й рік».  Зрозумівши, яка це унікальна й цінна річ, він переконав родичів – Коваленків і Нечипоренків – передати  знахідку до Музею Голодомору.

 І ось нарешті нам вдалося здійснити мрію Лавра Нечипоренка та видати рукопис. Презентація книги відбудеться 8 лютого об 11:30 у Музеї Голодомору. Запрошуємо всіх охочих.

 Більше про батька та історію створення рукопису ми попросили розповісти сина Лавра Лавровича – Олександра Нечипоренка, в 1990-1994 роках – народного депутата Верховної Ради 1-го скликання.

«Батько любив фіксувати події. Казав: «Може, колись хтось почитає»

Пан Олександр і сьогодні мешкає в Боярці, у батьківському обійсті. Збереглася навіть стара батьківська хата – в ній пан Олександр, затятий колекціонер і збирач старовини, облаштував музей.

Господар водить нас невеличкою хатиною, де свого часу жила велика сім’я Нечипоренків. Спочатку це були всього дві малі кімнатки, в одній із яких ще й стояла піч. Вже значно пізніше, коли одружився один із синів, по інший бік сіней добудували кімнату для молодої родини.

Під дахом цієї хати і були колись написані спогади «33-й рік».

«Батько постійно вів якісь записи. Я нерідко бачив, як він, бувало, щось там пописує. Але побутові умови були настільки важкі, шо в нього не було свого закутка, аби сісти і спокійно попрацювати. Хоча мама, як могла, намагалася сприяти цьому. Він же був завучем, вчителем, а це – постійна робота з паперами, перевірка домашніх завдань учнів – завжди отакі стоси зошитів (показує). Щовечора сидів при лампі і займався цим.

 Вже коли він пішов на пенсію в 1961 році, то зміг нарешті більше уваги приділить улюбленому заняттю. Десь тоді він і зосередився саме на цій роботі про 33-й рік. А до того, пам’ятаю, збирав і систематизував українські прізвища.  Потім почав писати твір «Орлине гніздо на болоті», в якому хотів проаналізувати історію творення Російської імперії (сама назва вже багато про що говорить). Також я знав, шо у нього є записи фронтових щоденників. Тобто все це свідчить про те, що в батька була тяга фіксувати думку й події. Він казав, ще як я був малим: «Ну, може, колись хтось почитає». Тобто все ж сподівався, що написане ним колись таки дійде до людей».

Родина у Нечипоренків була великою. Лавро Лаврович (1899 р. н.) та Лепистина Климівна (1912 р. н.) пов’язали свої долі у зрілому віці – обоє вже мали за плечима один шлюб. Перший чоловік Лепистини Климівни не повернувся з фінської війни. В Лавра Лавровича сімейне життя теж не склалося: через поранення на війні погано працювала одна рука, а сільське життя передбачало багато важкої праці, і це створювало різні непорозуміння.

«Батьки мої зійшлися, коли у кожного з них було вже по кілька дітей. У мами – четверо хлопців, у батька – троє, а я вже спільна дитина, яка зміцнила цей шлюб. Загалом нас було восьмеро у батьків – шестеро хлопців (Володя, Борис, Віталій, Валентин, Петро і я) та двоє дівчат (Галина та Ганна). Тому весь час у нашій сім’ї було людно й гамірно… Всі діти були рідними для батька та матері та рідними між собою. В нас була справді дуже хороша і дружна сім’я», – згадує з теплом ті часи Олександр Лаврович.

Його батьки обоє були родом із села Єрчики Попільнянського району Житомирської області.

В цьому ж селі у вересні 1947 року народився і Олександр Лаврович. Коли йому було 4 роки, сім’я переїхала до Боярки на Київщині, де главі родини запропонували роботу в залізничній школі №18.

Проте літо малий Сашко продовжував проводити в Єрчиках у тітки Марія Паламарчук.

«Благодатний край, дуже гарні місця. На березі Унави, поряд – дубовий ліс. Пам’ятаю, у ранньому дитинстві, підемо в дубняк, а між дубами – ліщина, під осінь всипана горіхами. Ми назбираємо тієї ліщини і б’ємо молотками… А грибів було скільки! А риби в Унаві – і щука, і короп, і карась, і плітка – що хочеш!  В колгоспі була бригада рибаків з трьох людей. Тоді людям на трудодні, навіть, видавали якусь частину рибою. Пам’ятаю, як човен великий пристає до берега – а там (показує) отаке: і в’юни, і щуки, і що хочеш», – каже Нечипоренко.

Як у такому багатому краї могли голодувати і вмирати від голоду люди? Про це Лавро Нечипоренко теж пише в своїх спогадах: як проводили насильницьку колективізацію, як розкуркулювали і хто потрапив до куркулів, як розпродавали їхнє розграбоване майно і як селяни соромилися будь-що купувати, адже добре знали цих «куркулів»…

«Про Голодомор я чув від батьків ще з ранніх років. У нашій родині не було заборонених тем. Хоча турбуючись про безпеку рідних, батько не про все зважувався розповісти. Особливо про свою безпосередню участь у подіях у складі збройних формувань. Про вірогідність такої участі свідчить його згадка про Січових Стрільців. Так описати міг не просто спостерігач, а лише безпосередній учасник подій. Про Визвольні змагання я почув від нього ще підлітком, у років 12-13. Наприклад, популярну нині пісню «Ой у лузі червона калина» я вперше почув з вуст батька саме тоді».

Дядька заарештували просто під час районної учительської конференції

 На формування світогляду Лавра Лавровича великий вплив мав старший брат Денис Биченко.

«Він вчителював, мав велику бібліотеку. До речі, пару книжок, які належали дядьку Денису, зберігаються в мене до сьогодні. Хоча особисто ніколи його не знав, бо в 37-му році його репресували».

Дядька заарештували просто під час районної учительської конференції в Попільні за участь у нібито контрреволюційній діяльності та антирадянській агітації. Сумнозвісною «трійкою» він був засуджений до розстрілу. Вирок виконали 17 листопада 1937 року. Лавро Лаврович так ніколи й не дізнався про долю свого брата, хоча й звертався до правоохоронних органів. Але в часи Радянського Союзу його запити залишалися без відповідей.

«Під впливом брата батько з дитинства тягнувся до знань, здобув хорошу на той час освіту: після закінчення церковно-приходської школи навчався в учительській семінарії в Коростишеві, звідки перевівся на педагогічні курси в Київ (нині — Київський університет імені Бориса Грінченка). Викладацька робота там була на дуже високому рівні і викладачі були чудові. Наприклад, музичні дисципліни викладали Кирило Стеценко і Микола Леонтович. Батько, до речі, в цій семінарії навіть завідував бібліотекою, бо все життя тягнувся до книжки, завжди мав хорошу бібліотеку. Дуже шкодував, шо під час війни загинула його велика книгозбірня… Згодом батько поступив в Інститут народної освіти та Політехнічний інститут. Але тягнути одразу два зразу ВНЗ було складно, тож Політех невдовзі був змушений покинути.

А далі – вчительська і викладацька робота. Вчителював у багатьох школах Києва, у рідних Єрчиках, сусідньому селі Романівка… Викладав і математику, і астрономію, й історію, підміняв багатьох учителів у нашій школі. Був людиною енциклопедичних знань – що не спитай, він тобі розкаже».

«У січні 1933 році батька заарештували»

Самого Лавра Нечипоренка репресивна машина двічі дивом оминула, хоча й пронеслася повз майже впритул.

У січні 1933 року його заарештували, звинувативши в причетності до контрреволюційної організації. З цією організацією він нібито контактував через колишнього співробітника по роботі у трудовій школі №38 Пантелеймона Яроша.

«Батько з ним дійсно був знайомий, кілька разів зустрічався, був в нього вдома – і все! Самого Яроша засудили на 10 років таборів. Вже під час перебування в ув’язненні його в чергове  викликали, допитували і він, аби тільки, шоб відчепилися, ймовірно, називав усіх, кого тільки знав. Так десь і батькове ім’я промайнуло. Як наслідок – арешт. Але слідству навіть не було за що зачепитися.  В результаті всіх цих дев’ять душ, які проходили в справі, на превелике щастя, відпустили. Проте побувавши на Лук’янівці, в тих жорнах системи, які перемелювали людей тисячами, він багато надивився. Тож хотів поділитися тим, що тоді сам відчував і що відчували такі, як він».

Своє перебування у Лук’янівській тюрмі він і описав у першій частині спогадів «33-й рік». А коли Нечипоренко за кілька місяців вийшов із в’язниці, то побачив те, що відбувалося в цей час за мурами тюрми, куди теж долітали страшні вісті з волі. Його відправили у село Новофастів (нині Вінницька область) на допомогу колгоспникам, бо у виморених голодом селах вже просто нікому було збирати врожай. Дорогою до Новофастова заїхав у рідні Єрчики та побачив своє село в агонії голоду, дізнався про смерть трьох своїх дядьків та багатьох односельців.

«Пам’ятаю, як батько на городі спалив частину своїх записів»

Коли спогади про 1933 рік були готові, свої записи він передав Івану Коваленку, який мав контакти із шістдесятниками та поширював самвидав. Між ними була чимала різниця у віці – 20 років. Але поглядами вони були дуже близькі, тож одразу подружилися.

«Іван Коваленко був дуже цікавий, здібний чоловік, багато займався самоосвітою. Знав декілька мов – англійську, іспанську, французьку, німецьку (вже пізніше стане відомо, що КГБ провадило стосовно Коваленка оперативну розробку, в якій він фігурував як «Поліглот». – Авт.). Коли я прийшов із армії і вирішив вступати на юрфак університету Шевченка, то брав в Івана Юхимовича уроки англійської мови. Він і сам постійно займався саморозвитком, і мені намагався прищепити не тільки бажання, але й вміння вчитися. 

Через Івана Юхимовича до нас потрапляли самвидавівські речі, можливо, навіть, з перших рук – і від Сверстюка, і від Чорновола. А вже через мене – іноді й до студентів, моїх однокурсників. Ці машинописні тексти батько від руки переписував і ці рукописи збереглися до сьогодні».

Олександр Нечипоренко дістає з полички старі загальні зошити, розкриває їх і показує «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Івана Дзюби, переписану дрібним акуратним почерком батька…

Арешт Коваленка в січні 1972 року був несподіваним і приголомшливим.

«Я пам’ятаю, як нас із батьком в один день запросили на Короленка – в КГБ. Мене – у справі однокурсника Володі Рокецького (учасник націонал-патріотичної організації «Каменяр», поет, видавець самвидаву, був заарештований 14 січня 1972 року. – Авт. ), який на той час вже не вчився зі мною (був відрахований з університету в 1971 році за те, що на річницю перепоховання Шевченка, прочитав біля його пам’ятника в Києві вірш Данила Кулиняка «Ліс рубають». – Авт.). А батька – по справі Івана Коваленка. Мама була дуже настрашена. І я пам’ятаю, як батько тут, на городі, спалив частину якихось записів. А ще якусь частину заховав на горищі в хаті. Ймовірно, тоді він спалив і другий екземпляр рукопису «33-й рік», яких було два».

 Лавро Лаврович, якому йшов 73-ій рік, і сам ще довго очікував арешту, думав, що і за ним прийдуть.

«Чому батькові вдруге пощастило? Можливо, та маса самвидаву, яка тоді тихцем видавалася, за своєю гостротою і змістом була набагато актуальніша для тодішньої системи, ніж ця батькова робота. А можливо, в них були плани на когось конкретного… Хто зна, але його і справді вдруге якимось дивом оминуло лихо».

…Лавро Нечипоренко, створюючи свої записи, мріяв: «Може, колись хтось почитає».

Сьогодні цей рукопис видано і всі охочі можуть взяти до рук щойно надруковану книгу та прожити разом із Лавром Нечипоренком той трагічний 1933 рік…

Ліна ТЕСЛЕНКО, 

Національний музей Голодомору-геноциду

Джерело – Новинарня