Чому викрадення українських дітей є геноцидом: у Музеї відбувся публічний діалог
У середу, 5 червня, в Музеї Голодомору відбувся публічний діалог «Викрадення дітей – складова геноциду українців». Під час заходу говорили про те, чому примусові переміщення українських дітей з правової точки є складовою геноциду, про політику москви щодо їхньої індоктринації та мілітаризації, про кроки, що здійснює Українська держава, аби повернути викрадених дітей додому, а також про те, як сучасні російські злочини проти українських дітей корелюють зі злочинними діями комуністичного тоталітарного режиму.
«Сьогодні в міжнародному співтоваристві немає жодних сумнівів про те, що російська армія здійснює в Україні воєнні злочини та злочини проти людяності і цьому є маса підтверджень, – наголосив модератор заходу, заступник завідувача відділу досліджень геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів Музею Голодомору Іван Петренко. – Це жахливі обстріли та бомбардування українських мирних населених пунктів, вбивства та знущання з українського цивільного населення та над українськими військовополоненими, знищення цивільної інфраструктури… Ці факти відомі всьому світу. Однак у той же час у світовому співтоваристві немає одностайності та чіткої позиції про визнання цих злочинів росії як акту геноциду українського народу. Хоча позитивні зрушення все ж є: маємо факти визнання на державному рівні парламентами різних країн дій росіян актами геноциду. Наприклад, наприкінці травня парламент Республіки Молдова ухвалив відповідну декларацію про геноцид в Україні. А в січні 2024 року Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила відповідну резолюцію та закликала країни Європи визнати депортацію українських дітей актом геноциду».
Детальніше на злочинах проти українських дітей та чому вони підпадають під класифікацію геноциду зупинилася Дар’я Герасимчук, Радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації. «Будь-якої нації не існує без дітей. І українські діти – це серйозна ціль росіян. Бо крім дітей, яких вони вбили (а це тільки ті діти, про яких нам стало відомо, бо після деокупації ми будемо мати зовсім інші цифри), ми маємо півтори тисячі дітей, які зазнали тяжких поранень. Також ми бачимо важкі психологічні травми, сексуальні злочини проти дітей і бачимо сотні тисяч викрадених українських дітей – депортованих і примусово переміщених, а переміщення дітей з однієї етнічної групи до іншої – це безпосередня ознака геноциду. Наголошу, що ці діти загинули або постраждали тільки тому, що вони українці.
Ми намагаємося зробити все, аби задокументувати кожен випадок, кожну історію. Ми не маємо забути їх. Бо як тільки пам’ять стирається, все починається знову
Інша категорія дітей – це діти, які перебувають на окупованих територіях. З дітьми там відбувається повне стертя української ідентичності і це теж геноцид! Діти не можуть говорити українською мовою, не можуть читати, не можуть навчатися за українськими програмами, не можуть заходити на українські інтернет ресурс і не можуть виїхати на українські території. І, звісно, треба сказати про мілітаризацію дітей. Із історії нам відомо про яничар і це було обурливе явище. Але сьогодні відбувається саме такий процес з українськими дітьми. Бо щойно їм виповниться 18 років, вони будуть залучені в російську армію».
Пані Дар’я розповіла також про кроки, які здійснює керівництво держави для повернення українських дітей. Зокрема, Президентом України було створено план Bring Kids Back UA, аби повернути всіх дітей додому. Також у Формулі миру Президента Зеленського четвертий пункт присвячений питанню визволення всіх дітей. Крім того на Глобальному саміті миру, що відбудеться 15-16 червня у Швейцарії, одним із пунктів є повернення всіх викрадених дітей. Активно над цим питанням працюють і громадські організації та фонди.
На питанні «перевиховання» українських дітей окремо акцентувала Катерина Рашевська, юристка Регіонального центру прав людини.
«Перевиховання – що ховається за цим визначенням? Його ви не знайдете в жодній конвенції чи міжнародному договорі, але це комплекс заходів, які вписані в чітку політику російської федерації та які реалізують органи різних рівнів країни-агресора та окупаційні адміністрації. Цей комплекс заходів спрямований на мілітаризацію та політичну індоктринацію українських дітей як на окупованих, так і на російських територіях, а також на території республіки білорусь і навіть на території окупованої Грузії – в Південній Осетії, де теж є українські діти. Ці діти навчаються за стандартами, які мають на меті лише одне – повністю стерти їхню ідентичність. І тут ми підходимо до цікавого аспекту: українським дітям нав’язується навіть не російська ідентичність а якась псевдоідентичність нового зразка. І на це першими звернули увагу експерти моніторингової місії ООН з прав дитини. Ви можете почути що ці діти «новороси», «малороси», «недороси» – хто завгодно, але не «справжні росіяни». І це викликає ще більш складні довгострокові наслідки для цих дітей, коли ти абсолютно не розумієш – а ти хто? Бо українцем тобі бути не дозволено, а росіянином бути заборонено. Ти ніби не дотягуєш і завжди «малохтось».
Також пані Катерина розповіла про труднощі, з якими доводиться стикатися у питанні визнання викрадення українських дітей геноцидом.
«Якщо свого часу батько терміну «геноцид» Рафаель Лемкін концентрувався на засобах здійснення геноциду, то нині міжнародне співтовариство концентрується на результати. Тому ми маємо таку ситуацію, коли жоден фактично геноцид не був попереджений з точки зору Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, бо як можна попередити те, що ти в принципі не можеш ідентифікувати на ранніх етапах? Росія заперечує існування України, а якщо немає України, то, відповідно, немає українців. І це заперечення є одним із основних індикаторів однієї з перших стадій злочину геноциду. Це досить консенсусна позиція на цьому наполягає і комітет ООН із ліквідації расової дискримінації, і інші міжнародні організації. Чи маємо ми якусь реакцію від того ж Комітету на те, що в нас тут заперечують існування України та українців, а дітей перевиховують? На жаль, ні! Тож фактично діти, ідентичність яких викорінюється, яких перетворюють на ворогів власної нації, яким заборонено бути українцями, не мають жодного ефективного засобу правового захисту. Я не впевнена, що світ нас почує, тому що нині складається така ситуація: якщо існує хоча б одновідсоткова ймовірність уникнути вживання терміну «геноцид» про те, що відбувається в Україні, то його буде уникнуто. Це ті реалії, в яких ми перебуваємо. Але якщо нам поки що не вдається добитися визнання перевиховання злочином геноциду, то ми не маємо сидіти і чекати доки міжнародне співтовариство отямиться, а потрібно, щоб це «перевиховання» закінчилося разі і назавжди для українських дітей. Тож доцільно просувати визнання такого «перевиховання» політичною індоктринацією, як серйозного порушення прав дитини в ході збройного конфлікту. Це все поставити під моніторинг Офісу Спеціального представника Генерального секретаря ООН з питань дітей та збройних конфліктів і сподіватися що винні особи будуть бодай не так цинічно і відверто пишатися тим, що викорінюють ідентичність наших дітей».
Про те, що відбувається на окупованих територіях та як українські діти стають там російськими громадянами, розповіла Онисія Синюк, правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA:
«Спочатку вони депортують українських дітей на територію російської федерації, там передають дітей з окупованих територій під опіку в російські сім’ї, а потім їхні опікуни подають заяви про те, щоб прийняти цих дітей до російського громадянства. Більше того, за російським законодавством, дитина за народження набуває російського громадянства, якщо двоє батьків мають російське громадянство, або навіть якщо один з батьків має російське громадянство, а другий іноземне, але дитина була народжена на території рф. Після «визнання» українських окупованих територій територіями російської федерації, ця норма поширюється і на наших дітей.
Російське громадянство нав’язується не лише дітям, але й їхнім батькам, які не можуть вижити на окупованій території, не отримавши його. Їм обмежують доступ до соціальних послуг, в тому числі й до виплат на дитину; до медичних послуг — до екстреної медичної допомоги та життєво необхідних ліків; до роботи, щоб забезпечити дитину. Окрім цього, після досягнення 14-річного віку, дитина не отримає свідоцтво про закінчення середньої освіти і не зможе далі продовжувати навчання».
Про історичні паралелі та радянські практики «перевиховання» українських дітей детально розповіла Нані Гогохія, кандидатка історичних наук, дослідниця з Луганського національного університету ім. Т. Шевченка.
«Для мене було дуже дивним усвідомлення, що нічого нового сучасна російська влада, яка займається обробкою та зміною ідентичності українських дітей на окупованих територіях, не вигадала. Все, окрім дивного поєднання пропаганди із православною церквою, виглядає точно так само, як методички 1930-х років, зроблені для виховання радянських дітей», – наголосила Нані Гогохія.
Аналогічні практики активно застосовували в минулому більшість диктаторських режимів або окупаційних властей. На цьому історичному аспекті зупинився Михайло Костів, завідувач відділу дослідження геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів Музею Голодомору:
«Аналізуючи правління ІІІ Рейху в окупованих країнах, Рафал Лемкін окремо звернув увагу на політику щодо дітей в Люксембурзі, з 1940 року захопленому нацистами. Окупаційна адміністрація прийняла закони, які б сприяли онімеченню дітей. Їх спонукали відходити від християнських традицій, які на той час були частиною люксембурзької ідентичності, щоб світогляд, пов’язаний з католицизмом, не ставав альтернативою ідеології ІІІ Рейху. Все це супроводжувалося заохоченням молодих люксембурзців вступати в молодіжні нацистські організації.
На окупованих територіях РФ перетворює українських дітей на гвинтики системи, на яких у майбутньому могла би спиратися окупаційна адміністрація. Наприклад, на ТОТ активно працює російська дитяча мілітарна організація Юнармія, корені якої можна прослідкувати від СРСР».
Запис публічного діалогу ви можете переглянути на нашій сторінці у фейсбуці від 5 червня 2024 року.