Завершилось земне життя дослідника Голодомору з Сумщини Бориса Ткаченка
Сумна новина надійшла з Сумщини – у Лебедині на 87-му році життя відійшов за вічну межу краєзнавець, дослідник Голодомору, автор 11 книг Борис Ткаченко. Це велика втрата в колі дослідників Голодомору, в когорті яких Борис Іванович був вагомою, особливою постатю.
«Нехай ця книга буде краплиною гніву у вселюдському морі осуду злочину більшовизму. Нехай вона буде скромним вінком на могилу пам’яті закатованих», – так він писав про свою ґрунтовну працю «Під чорним тавром». В цьому виданні на майже 800 сторінок Борис Ткаченко дослідив передумови, хід та наслідки Голодомору на Сумщині. Спогади, записані від очевидців Голодомору, які увійшли в цю збірку, Борис Ткаченко почав занотовувати ще в 60-х роках. Розпитував людей, які в дорослому віці пережили те лихо і дуже добре його пам’ятали, тому свідчення – дуже детальні, навіть з прізвищами тих, хто розкуркулював і відбирав останнє в своїх односельців. Борис Іванович намагався оприлюднити цю гірку правду ще наприкінці 1980-х, коли повіяло вітром перемін. І мав через це проблеми.
«Партійне керівництво було обурене, мовляв, зводиться наклеп на радянську дійсність. Ще більше були обурені ідеологічні підпанки, яким була припоручена пильність за газетним і журнальним словом. Мене викликали в білі апартаменти і там писав пояснення, що це не наклеп, а чистісінька правда. І багато хто із творців тієї гіркої правди були просто сліпими виконавцями геноциду, – згадував Борис Ткаченко. – Приходили посильні з «дружніми порадами» – не зв’язуйся, невже тобі мало на віку неприємностей? І взагалі, кому воно оте все потрібне?.. Ті, хто розкуркулював, – порядні люди, пройшли фронти, їхні портрети в краєзнавчих музеях. І навіщо все це піднімать? Людей не на це треба націлювати, а на трудові звершення. Були й телефонні дзвінки. Хриплим голосом сокоріли залякувачі: повісимо, обов’язково повісимо».
Залякати не вдалося і в 1993-му книга вийшла друком та була номінована на Шевченківську премію. Згодом – була доповнена і перевидана. На той час це було одне із перших видань на тему Голодомору в Україні.
Родина Бориса Ткаченка теж постраждала від колективізації та розкуркулення. Дід вступив у колгосп, здавши туди коня, реманент, корову й телицю. Пропрацював, а не заробив нічого! Тому й вийшов звідтіля, написавши заяву. Це на той час було неабияке зухвальство. Діда так обклали податками, що сплатити їх не було жодної змоги. Тоді вже прийшли розкуркулювати. Пізніше, вивчаючи архіви лебединської районної газети, Борис Ткаченко знайшов оголошення про продаж дідової хати, а ще сараю, клуні й воріт. Та грошей, вторгованих від продажу майна, однак не вистачило, щоб віддати борг злочинній державі. За те голові родини присудили ще й пів року в’язниці.
Дід поїхав шукати правди до вищого начальства і опинився аж у Ленінградській області. Голоду там не було, тож покликав до себе дружину з доньками. Так і вижили. Назад, до Лебедина, повернулись у 1934 році.
Почуте в родині підштовхнуло хлопця до вивчення історії. За фахом був агрономом, тож доводилося багато спілкуватися з селянами. В тих розмовах, хоч і заборонено було, а згадки про голод таки виринали. За порадою скульптора й етнографа Івана Гончара став ті свідчення занотовувати. Через свій інтерес до забороненої теми потрапив на гачок КГБ. А щоб зберегти записи, був змушений закопати їх на городі.
Так почав формуватися архів, а разом із ним бібліотека та колекція старожитностей. Згодом вона розрослася до розмірів справжнього краєзнавчого музею. Щоб зберігати колекцію, Борис Ткаченко навіть збудував окрему хату. На жаль, ми так і не встигли побувати в нього в гостях, хоча і планували зробити це вже нинішнього літа…
Дякуємо, Борисе Івановичу, за врятовану пам’ять і книги, за невтомну працю з повернення з забуття нашого минулого. Дякуємо за сміливість говорити і фіксувати правду тоді, коли це було небезпечно…
Щирі співчуття рідним і близьким. Вічна пам’ять…