Спогади Григорія Бакала про Голодомор на Дніпропетровщині

Коли тривалий час працюєш над темою Голодомору і здається, що вже чув і знаєш про те страшне минуле все, однак знайдеться історія, яка вразить у саме серце. Як ось ця розповідь, яку передала Музею Голодомору Марія Бакало, онука свідка Голодомору Григорія Омельковича Бакала з села Олефірівка Петропавлівського району, що на Дніпропетровщині. Разом зі своїм батьком Григорієм Григоровичем Марія записала свідчення дідуся ще на початку 2000-х років. У грудні 2009-го свідок Голодомору Григорій Бакало пішов у вічність. Але дякуючи родині, залишились його гіркі і болючі спогади про пережите в 1930-х роках, про втрачене дитинство та винищену родину.

Голодомор

Отже, слово самому Григорію Омельковичу:

«Я, Бакало Григорій Омелькович, народився в кінці 1923 року в селі Богуслав (у паспорті була записана дата народження 1 січня 1924 року. – Ред.). Як згадувала потім мати: «земля була мерзла, але снігу ще не було», «народила під час збирання на городі стебел соняшнику для паління».

На початок осені 1932 року в сім’ї Омелька (1893 р. н.) та Насті (1895 р. н.) Бакалів було семеро дітей: Ганна (1913 р. н.), Архип (1914 р. н .), Стефан (1917 р. н.), Іван (1919 р. н.), Григорій (1923 р. н.), Микола (1927 р. н.), Василь (1929 р. н.). Ми жили разом з дідом та бабою Явдохою.

Коли почалась колективізація (1929 рік), батько не поспішав вступати до колгоспу. Маючи коней, волів, землю, реманент, старенький, але ще дужий його батько Гаврило Іванович (близько 1860 р. н.) до того часу вже напрацював грошей, поставив млин, купив разом із сусідом сучасну на той час косарку… Також Омелько мав сестер і братів (Іван, Трохим, Петро), що господарювали у селі, а вже немаленькі старші діти Ганна, Архип та Стефан допомагали батькові успішно господарювати.

Жили небагато, але, по тих часах, і не бідно. Як тоді казали – зажиточно. Ліжок у домі не було − спали на соломі, вкривались ліжниками. Полотно для одягу ткали самі…

Влада мала крім податкових ще й інші способи впливу на селян. Одним із них була система призначення нарядів на роботи у Кривий Ріг. Селянин мусів на своїх конях та бричці, за власний кошт, на термін до трьох місяців їхати працювати в копальні Кривого Рога − возити руду. Якщо до 1929 року такі призначення були не частіше одного разу на рік, то вже за 1930–1931 роки батько їздив не менше трьох–чотирьох разів. Приїжджав увесь червоний, як цегла; червоними були і коні, і підвода…

Від батька вимагали вступу в колгосп: приходили часто в хату − і погрожували. Малий Василь боявся чужих і плакав, тому мати виносила його з хати. Так він простудився і помер.

При вступі до колгоспу батько віддав коней та увесь реманент, тож у власному господарстві залишилась тільки корова. Як успішного господаря, батька було призначено чи то бригадиром, чи то завідувачем колгоспної конюшні.

Колгоспні селяни знехотя приймали колгосп (це можна було назвати тихим саботажем), погано ставились до колгоспного. Їздовий міг залишити на морозі розігрітого бігом коня і т. п.

Зрештою, поганий догляд, нестача кормів, непристосоване приміщення з настанням осінніх холодів призвело до падежу коней. В цьому звинуватили батька. У нього була можливість «виправитись»: йому пропонували організувати вилучення коней у тих людей, які ще не вступили до колгоспу. Він не погодився, тому його заарештували.

Незадовго до арешту до нас заходила сусідка та пропонувала, щоб ми продали їй корову. Але батько відмовився, сказав: «Якщо мене заберуть, то нехай дітям корова залишиться, щоб молоко у них хоч було»…

Батька забрали. Відбував він арешт у Павлограді. Мати, відриваючи від дітей останні харчі, постійно носила йому передачі. Лише згодом через когось він повідомив матері, що передачі до нього не доходять, тому «не носи».

Арешт батька був сигналом того, що ось приїде бригада конфісковувати майно. Забирати майно до нас приїхали на санях, що були запряжені кіньми (кінець листопада – початок грудня 1932 року). Вся ця конфіскаційна бригада була з місцевих селян, але очолював їх, як казали, «не наш».

Щось сховати від бригади збирачів було дуже важко. Взяли з собою все, навіть одяг, полотно, а ікони спалили прямо серед двору. Щупами на подвір’ї знайшли закопані батьком два мішки пшениці, мішок борошна та шишки і насіння на посаду. Посуд з печі разом зі стравою, що була в ньому теж забрали. Всього вивезли вісім саней добра (продукти, одяг, реманент, посуд, полотно, картоплю). Взяли й корову, курей, качок − м’ясо; а батько ще перед цим телицю зарізав, її теж забрали (вона висіла на горищі). Не знайшли тільки той мішок борошна, що був схований у сінях під бочкою. Бочка стояла перевернута: один із збирачів штовхнув бочку, вона легко хитнулась – порожня… Та ще деяке барахло, що мати позасовували під стріху та в загату.

Думаю, що могли б старші кудись піти та там, може, і вижити, але мали одразу після арешту батька «вовчий білет». Їм заборонено було кудись іти з села. Мати з того мішка борошна, що залишився, та того, на що вдавалось обміняти одяг та прикраси (намисто), варила юшку: вода та трішечки борошна…

Під весну, у лютому, коли трохи потеплішало, всі так охляли, що тільки лежати могли. Ходив лише я. Пам’ятаю, як сестра покликала: «Гриша, піди жабу впіймай та принеси мені». Походив я по городу, сходив до річки та й повернувся. «Нема», – кажу. А вона: «Подай ножиці, я собі волосся одріжу та буду його їсти». Я подав та й став на віддалі. Вона раптом як кине їх у мене, ледь не влучила.

Пізніше сестра пообгризала шкіру на пальцях рук. Мати її били та замотували ганчірками пальці, а вона ганчірки знімала і знову кусала і смоктала пальці.

Мати насипала юшку, а я розносив братам. Свою частку вже з’їв та й сиджу чекаю, може, ще залишиться мені хоч трохи. Мати: «На понеси Архипові». Я приношу, а він каже: «Постав мою миску, мені не треба». Потім помер. А Іван нічого не просив, тихо помер.

В березні та квітні, крім мене, Колі та матері, всі померли. Мати періодично, на тиждень десь двічі, а то й тричі, відлучалась розмінювати те барахло. А ми з братом тинялись по селу. Брат не хотів ходити, бо худий, ноги та руки як патички, а живіт величезний і просвічується: печінку видно, кишки. А я його за собою тягну. В деяких дворах лежали трупи, а окремі, ще живі люди, просили: «Принеси щось поїсти, дай». Дехто інколи сам давав щось поїсти: хто калачик, клоцик, хто шматочок хліба.

Я шукав у траві жолуді, щоб їсти. Сніг зійшов, і на городі почала пробиватись цибуля. Я видовбував її і їв. Солі та хліба не було. А цибуля гірка, то запивав водою. За кілька днів розпух. Повіки не розтуляються та так, що не видно куди йти…

Прийшла сусідка, принесла їжака, каже: «Обпаліть його бур’яном та смокчіть потроху, може, хоч хтось з Омелькового роду виживе. Тільки не їжте багато, бо помрете». Назбирав я тоді бур’яну, пообпалював голки, і смоктали ми їжака. За ніч вийшло з мене майже відро рідини. Трохи розвиднилось. На третій день не відчував землі під собою, але хотілось бігти. Побіжу і впаду. Пішов я вже сам їжаків та жаб шукати. Здається знайшов ще одного чи двох. Наївся потім ще лопуцьків − стало погано, мабуть, отруївся, ледь оклигав.

Підвода, яка забирала трупи, їздила не кожен день, тому бувало забирали ще живих, щоб завтра не заїжджати. Батько повернувся через сім місяців, після того як забрали, у травні, небритий сім місяців, страшний, ледь переставляв пухлі ноги, замотані в ганчірки. Матері дома не було. Кажу: «Тату, тепер ми виживемо − нас тільки четверо: ви, мамка, я та Коля», а батько сказав тільки: «Забрали в мене там всю силу», а наступного ранку пішов у колгосп коси клепати та гострити.

Ввечері приніс четвертинку буряка та трохи юшки – заробив за день. Віддав нам, сказав щоб їли потроху, а сам ліг і захрипів. Піна пішла з рота і носа. Побіг я до сусідки, кажу: «Щось татові погано». Вона прийшла, подивилась − «помер ваш батько», накрила його чорним покривалом. Дві доби так і лежав, поки прийшла мати. Все, що заробила, пішло на труну та копання могили.

Приїхала підвода відвозити на цвинтар, прибігла сусідка: «Заберіть і мого Пилипа на кладовище (сусідчин син – мій ровесник). Бо на чому ж я його відвезу?..» Забрали Пилипа. По дорозі ще когось забрали. Поклали у могилу батька ще двох. Тут зірвалась злива. Грім, блискавки, дощ, вітер. Копачі швиденько пішли. Мати самі руками загортали яму.

Прийшли додому вся мокра, в грязі, сказали: «Зерно (золото) схоронила, залишилась тільки полова. Не буду помирати біля сміття» (нас із братом). І, нічого більше не кажучи, пішла. Залишились самі… Мені – 10, а братові – 8. Сусідка, подруга старшої сестри Ганни, працювала в дитячому садку нянькою. Пожаліла нас. Колю забрала до дитячого садка. Ввечері, він як ішов додому приносів мені дві-три ложки юшки звідти. Їсти хотілось, тому я пішов якось під ворота цього садка чекати, коли брат вийде. Там і побачив мене завгосп (Колю не знали, а я старший, то про мене вже знали, чий я): «А ти що тут робиш? – Колю, жду! – А де Коля? – Тут ось, скоро вийде. – Ах ви такі-сякі заразу розносите…» Вигнав Колю, а сусідці й не знаю, як це обійшлось. Мабуть, вигнали.

У пошуках їжі ми ходили по смітниках, їли лушпайки від картоплі, і взагалі все, що їстівне. Знайшов якусь купку кісточок абрикосових, так порозбивав та поїв насіння. Потім погано було, ледь очухався. Ще було таке, що збирав та їв бузькові лопуцьки.

Чоловік батькової сестри працював на кондитерській фабриці в Павлограді. Ходив я до них у двір гуляти з дітьми, там можна було якусь печенинку отримати. Та прийшов якось її чоловік, побачив мене і виштовхав з двору ногами: «Геть! Коросту прийшов розносити». Та шкіру мені позбивав, а там з-під шкіри не кров, а якась біла вода лилась…

Був у нас на селі хлопець; так ходив той хлопець цілий день по вулиці. Його питають: «Чому не йдеш додому», а він каже: «Та, мамка казали, що як не приведу додому з собою двох хлопців, то вона і мене заріже». Люди пішли до нього додому. Там жінка, щось варить у казані. Заглянули в казан, а там чотири ручки, чотири ніжки, дві голівки…

Як настала пора косити жито (на городі росло – батько з осені посадив), прийшла і наша мати. Хтось їй передав, що ми, сини її, живі. Тоді вже стало легше…»

…Так, з великої родини Омелька Бакала вижили тільки троє: дружина та двоє синів. П’ятеро дітей і сам Омелько Гаврилович у віці 39 років, а також його батьки були вбиті голодом, влаштованим радянським режимом.

Після Голодомору

Подальше життя оповідача цієї історії було не менш драматичним. Його деталі розповів нам син свідка Григорій Григорович Бакало.

Григорій Омелькович закінчив тільки 4 класи школи і пішов працювати в колгосп, де носив воду у полі. У 1941 році пішов працювати на хімзавод у  Павлограді. Але після початку війни в серпні був мобілізований до війська, служив на флоті в Криму, в Керчі, зв’язківцем-сигнальником. У листопаді 1941-го його корабель був розбомблений німецькою авіацією в Керченській протоці. Григорій Бакало дивом вижив: 8 годин тримався у холодній воді, поки не підібрали рятувальники. Після госпіталя брав участь як морський піхотинець у боях на Таманському півострові. Після оточення потрапив у німецький полон, двічі втікав і таки дійшов до «своїх» радянських військ.

Десь у районі російського міста Нальчик пройшов фільтрацію радянського «Смершу». Як раз під час допиту був авіаналіт і бомба впала у двір того місця, де його утримували. Охоронці і працівник «Смершу» загинули, самого Григорія Бакала привалило стіною, але вижив. Знову був направлений на фронт, де вдруге потрапив у полон. Там якийсь час працював помічником німця-кухаря, який через сумлінну працю Григорія пожалів хлопця та відпустив.

Пішки добирався додому і влітку 1942 року дістався у село Богуслав. Тут його одразу змусили вступити в місцеву поліцію (цей факт його біографії тяжітиме над ним «підвішеною сокирою» увесь час існування Радянського Союзу). Перед приходом радянських військ у вересні 1943-го разом з братом і дружиною пішов у Німеччину. Дружина в якийсь момент вирішила не йти далі і повернулася в зону, зайняту радянськими військами. В Німеччині разом із братом працювали на заводі у м. Бранденбург. В 1945-му в місто зайшли війська союзників антигітлерівської коаліції. Не зважаючи на пропозиції поїхати для подальшого життя в Британію, Канаду чи США, вирішив повернутися до СРСР.  Одразу був зарахований у військо і направлений на Далекий Схід на війну з Японією. Оскільки війна на початку вересня закінчилась, був направлений «іскупать віну трудом» за перебування в полоні в Калінінградську область, де як шофер вантажівки перевозив людей з Івановської області на постійне місце проживання. Замість німецького населення, яке виселяли.

Дуже важко працював на сталеплавильному заводі. Казав: «Спочатку думав, що не виживу, так важко було тягати тачки». Після обов’язкового відпрацювання працював у радгоспі старшим конюхом. Після тяжкої праці на заводі, враховуючи, що він завжди дуже любив коней, працею в радгоспі був задоволений. Лише в  1964 році наважився приїхати на батьківщину. Незважаючи на те, що свою «вину іскупив», повертатись в село,  де багато хто пам’ятав його службу в поліції, було досить ризиковано. Хоча за час служби в поліції ніяких злочинів не чинив, сам факт служби міг стати для нього причиною нових переслідувань.

Поселився в селі Олефірівка, що поряд з рідним Богуславом, купив стару хату, працював на заводі у Павлограді на різних роботах. Упорядкував двір, побудував нову хату, посадив садок. У 1984 пішов на пенсію, але ще багато років підпрацьовував на базі відпочинку біля села, на березі річки Самара. Десь у 1990-х завів коней – завжди мріяв про це. Останнього коня продав у 2009 році, незадовго до смерті…

Дякуємо родині Григорія Бакала, що записали ці спогади та передали їх у музей. І закликаємо усіх українців: якщо ви маєте такі записи, передайте їх нам, у Музей Голодомору (01015, м. Київ, вул. Лаврська, 3, електронна пошта [email protected]). Або якщо маєте родичів чи сусідів, які є очевидцями Голодомору, повідомте про це нам або зафіксуйте їхні спогади на відео чи аудіо. Ця інформація безцінна і має бути збережена…

Підготувала Ліна Тесленко

На фото: Григорій Бакало (1953 р.)

Опубліковано (у скороченому вигляді) в газеті «Рідний край», номер від 2 квітня 2024 р.