Василю Симоненку — 90 років

8 січня 1935 року селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився поет-шістдесятник Василь Симоненко. Доля відвела йому лише 28 років, але навіть за цей короткий період творчого життя він залишив яскравий слід на літературному небосхилі України. Писав влучно і правдиво, як сама совість.

Дитиною пережив лихоліття Другої світової, повоєнний голод і злидні. Змалку бачив, що в «найкращій у світі» совєтській державі забагато несправедливості та відвертих злочинів проти людини. Євген Маланюк означив поезію Симоненка як «лютий крик прозрілого раба». А прозрілі раби були небезпечними для радянської системи. Василь Симоненко загинув за загадкових обставин, за офіційною версією, від онкологічної хвороби нирок, але багато хто переконаний, що це було цинічне вбивство.

Про пережите в повоєнні голодні роки Симоненко розповів у вірші «47-ий рік» (1956) та у поемі «Голодна симфонія» (1961). Відверті рядки його вражаючої поезії – сьогодні до вашої уваги.

47-й рік

Забулися давно образи, суперечки,
Злиденні і напівголодні дні,
Та не забуду я, як пінилася гречка
І чорногузи гуртувались на стерні.

І люди йшли байдуже, мов лелеки,
Із косами дідівськими на лан,
В полукіпках лишали чорні глеки,
І, зуби стиснувши, «виконували план».

І вдови плакали, кричали діти «папи»,
А на сніданок — жолуді одні.
І в гарбах пнулися скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні,
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне.