«Ми затялися: полинів не буде…»: інтерв’ю Лідії Коваленко-Маняк часопису «Сучасність»
Про Асоціацію дослідників голоду-геноциду 1932—33 років в Україні розповідає її голова Лідія Коваленко-Маняк:
Створюючи нашу Асоціацію, ми пішли нетрадиційним шляхом. Замість того, щоб у Києві зібрати групку людей, які оголосять себе асоціацією, ми почали зі створення осередків в усіх областях України, які голодували, та за кордоном. І коли вже були люди на місцях, тоді ми зібрали їх на установчий з’їзд. І ця практика себе виправдала. Досі в нас немає геть нічого — ні приміщення, ні стійкої матеріальної бази, — але є люди, віддані святому ділу.
Асоціація народилася з живої потреби. Щойно почався 1992 рік, водночас у багатьох людей зринуло в пам’яті, що наближається шістдесята річниця голодомору. Десь од Покрови 1932-го до Трійці 1933 року був його апогей: щомісяця лягало в землю по мільйону українців. Оцю страшну цифру — за вісім місяців вісім мільйонів смертей — мають пам’ятати сьогодні ті, хто вдається до ризикованих експериментів над народом. Терпіння людей не безмежне.
Нарешті, Асоціація народилася з розуміння, що оце вперше Україна може вклонитися тим своїм могилам. За кордоном скорботні річниці відзначали. У Києві немає пам’ятника жертвам голоду, а у Вінніпезі є. В українських церквах по всьому світі правили панахиди по загиблих. Створений у Канаді фільм про голодомор обійшов цілий світ. З ініціативи Світового Конгресу вільних українців 14 лютого 1988 року було створено незалежну Міжнародну комісію для розслідування голоду 1932 — 1933 років в Україні, до складу якої ввійшли відомі юристи та вчені-правознавці Європи й Америки. Джерелом її фінансування стали пожертви зарубіжних українців, докази з боку позивача (СКВУ) готувала Палата українських адвокатів Канади. Підсумковий звіт від 1990 року нещодавно видано в Києві на кошти Палати. Шість років працювала комісія Конгресу США, яка констатувала, що голод «був наслідком жорстокого й навмисного намагання знищити дух і волю українського народу». По завершенні її роботи Конгрес проголосив від 3-го до 10 листопада 1990 року Національний тиждень ушанування жертв голоду в Україні, з приводу чого президент Буш видав спеціальну прокламацію.
А в нас сумні «круглі» річниці Голодомору аж до останнього часу супроводжувалися викидами контрпропаганди. Останній викид, 1983 року, був найпотужніший. Добре пам’ятаю, як тоді з нами, працівниками преси, проводили інструктажі: в Україні був не голод, а процвітання, а від голоду страждала 1933 року охоплена кризою Америка.
Шістдесятиліття — остання нагода. За десять років уже не буде стільки свідків. Уже нині свідчать діти 33-го. Тож якщо не тепер, то коли? Якщо не ми, то хто?
Спочатку про наше надзавдання. Зібраних у світі матеріалів цілком досить, аби визнати голод актом геноциду, злочином проти людства й людяності. Єврейський народ свято шанує пам’ять про своїх полеглих, він має Інститут катастрофи, і коли відзначалося 50-ліття трагедії Бабиного яру, про це знав увесь Київ, увесь світ. Що відбулося в Україні 1933 року, знає дуже невелике коло людей у світі й ще менше у нас. Ми повинні просвітити народ. Наша просвітницька діяльність спрямована не на діаспору. Дяка їй велика, що не дала знебутися цій проблемі. Люди, котрі докладали зусиль до збереження пам’яті про те лихоліття, наші друзі. Але ми знали, що доки не скаже свого слова Україна, український народ, усе це залишиться в сфері наукових пошуків.
Не всім у світі до вподоби розмови про наш голод. Світ не такий великодушний до України, як ми хотіли б. Світ зраджував Україну не раз, він зрадив її й тоді, коли був голод. До Києва приїхав прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо, з Хрещатика (чи пак вулиці Воровського) перед тим прибрали трупи, він повернувся до Франції й оголосив, що ніякого голоду в Україні немає. Але наступного літа до нас на скорботну учту приїде його помічник, який був тоді молодим хлопцем і брав участь у тій дезінформації. Його розшукало товариство «Україна-33», яке діє в Ліоні, і він хоче приїхати сюди, щоб покаятися перед народом України. Саме 1933 року були встановлені дипломатичні стосунки між Радянським Союзом і Америкою. З голодом в Україні тісно пов’язаний прихід до влади Гітлера: його обрав німецький бауер, який, дізнавшися, що діялось в Україні, проголосував за «сильну руку». Тобто голод був і однією з причин другої світової війни. Важливо вписати голод у контекст світової історії, бо то не є факт лише історії України — це трагедія всього людства.
Проте найстрашніші наслідки голодомору — це те, що діється в Україні. Вони не подолані. Людська озлобленість. Цілковита недовіра до всього й до всіх. Зневага до праці — що може бути неприродніше для українського селянина? Селянин досі боїться брати землю — так ошукано було його діда чи батька. Економічна скрута теж бере початок там. Нарешті, моральне звиродніння, пияцтво, крадіжки — все це почалося тоді, коли селянина позбавлено власності, а відтак і якоїсь людської природної волі. Тоді впали вічні заповіді, почався занепад мови, культури. Все це треба долати. Ми повинні повернути людині гідність, допомогти усвідомити людям, хто вони, чиї нащадки. А те, що з ними пороблено, — то не їхня провина.
Нарешті, у нас є функція реабілітації. У законі про реабілітацію сказано, що вона поширюється на тих, на кого були заведені судові справи. Ніхто не заводив цих справ на вісім (чи дев’ять? чи десять?) мільйонів померлих од голоду. До подій 1933 року цей закон ніяк не прикладається. Але треба реабілітувати тих великомучеників морально, адже їхні сини та дочки прожили життя з тавром куркуля і ворога народу, боялися анкет, боялися вступати до вузів… Треба відродити цих людей, а вони відродять своїх дітей. Так, ми спізнилися з цим непростимо. Але починати треба.
І, звичайно, треба пояснити світові, чому Україні так хочеться бути окремо від Росії. Бо багато хто ще не розуміє, чому ми прагнемо незалежності, чому хочемо вести свою політику, — а відтак добачає в незалежній Україні якусь загрозу для світу. Тридцять третій рік дає на ці запитання цілком конкретні відповіді. Ніхто не може заперечити, що голод був принесений московсько-більшовицьким тоталітарним режимом. Певна річ, місцева партійна й енкавеесівська старшина сприяла цьому, але йшло воно звідти. Голод не був випадковістю. Він не був, як ще й досі дехто хоче довести, несподіваним і непрограмованим наслідком колективізації — інакше вже перші випадки голодної смерті змусили б владу щось змінити, вжити якихось заходів. Ні, це була цілеспрямована політика знищення українського народу. Про це свідчить хоча б те, що були перекриті кордони з Білорусією та Росією, аби український селянин не міг урятуватися втечею.
Голод 33-го був однією з ланок моторошного ланцюга: 1920—1921, 1932—1933, 1946—1947 роки. Ще 1921 року Ленін зрозумів, що голод може бути дієвим засобом упокорення, і скоро його вірні учні до цього засобу вдалися. Український народ був невдячним об’єктом для колективізації, бо не мав тих генів общинного землекористування, що їх мав народ російський. Ще громадянська війна, яка на останньому своєму етапі по суті була селянською війною на Україні, показала більшовицьким владарям, що вони не зможуть остаточно перемогти, не зламавши українського селянина. Але той селянин не корився мовчазно теророві, як це часто закидають за кордоном. Нині члени нашої Асоціації історики Василь Марочко та Руслан Пиріг якраз і досліджують численні акти опору. Багато аспектів голодомору потребують нового освітлення.
Є дуже багато ґрунтовних досліджень про ті події. Не кажу зараз про книжку Роберта Конквеста «Жнива скорботи», яку вважаю найчеснішою книжкою, будь-коли написаною про Україну неукраїнцем. Багато праць стоять на цілком об’єктивістських позиціях, ретельно вивчаються факти, але все це не осмислюється. От якби пройшло не шістдесят років, а триста! Ми з моїм чоловіком Володимиром Маняком були 1990 року в Монреалі на конференції з питань голодомору, робили доповіді, брали участь у дискусії. Деякі учасники чемно закидали нашій позиції надмір емоційності. Я мусила пояснити, як болить, коли у вишняках іще ховаються могили: люди часто не мали сил донести своїх рідних до цвинтаря. Село все пам’ятає. Закликавши людей давати нам свідчення, ми за короткий час зібрали їх близько шести тисяч. У книзі «33-й: голод» ми свідомо не уникали оцінок, що їх давали люди. «Об’єктивісти» вважають, що ті оцінки мало важать… Книга й Асоціація виростали на тих самих засадах, і місцеві осередки очолюють люди, які свідчать у книзі. Кожен із них готовий працювати в Асоціації.
Нарешті, найбезпосередніший привід до створення Асоціації — ця скорботна річниця. Ми повинні згуртувати всі сили. Не відштовхували від себе і працівників колишніх партійних інституцій, які нині чесно працюють на цю справу, відкриваючи архіви. Асоціація залучає всіх. Ми ще тільки починаємося. 27 червня 1992 року — за підтримки товариства «Україна», голову якого Івана Драча можемо вважати нашим хрещеним батьком, — відбувся установчий з’їзд. А 15 червня загинув в автокатастрофі мій чоловік, який був головою. Оргкомітету. Ми поверталися з села Тимошівка на Черкащині, де брали участь у відкритті пам’ятника жертвам голодомору…
Ми відразу поринули в атмосферу підготовки до Форуму українців. Зажадали окремої секції. Не можу сказати, щоб ця ідея була зустрінута захоплено: нам пояснили, що Форум має бути чимось на зразок фестивалю братання та єднання. Ми наполягали і врешті домоглися свого. 22 серпня в найбільшій залі музею Шевченка працював круглий стіл «Геноцид в Україні». Його програма складалася з трьох питань: міжнародне правове визнання голоду за акт геноциду проти українського народу; участь науковців і громадських діячів діаспори в роботі нашої Асоціації; вироблення спільної програми відзначення скорботної річниці в Україні й у світі. Виступали відомі науковці з України та діаспори. Учасники круглого столу ухвалили «Звернення», де міститься програма підготовки до 60-річчя Великого Голоду. Напередодні в іншій залі музею Шевченка відкрилася експозиція «Голод-33», яку підготувала Асоціація за сприяння працівників музею. Там були представлені фотодокументи, свідчення очевидців, публікації про голод, малярські та скульптурні твори, архівні знахідки, речі тогочасного селянського вжитку. Спочатку планувалося, що експозиція діятиме десять днів, згодом її життя подовжено до місяця й урешті до трьох — і завжди в залі були люди.
Від нашої свічки таки запалилися свічки по всій Україні. Ми весь час одержуємо повідомлення з різних місць, що відкриваються пам’ятники на давніх голодних могилищах. Вони мають бути гідні пам’яті полеглих. Ми розробили рекомендації щодо опорядження пам’ятних місць, розсилаємо їх представникам Президента по районах. Ми звернулися до глав Церков, які діють в Україні, з проханням, аби цілий рік, від Покрови до Покрови, правили панахиди по безневинно вбитих голодом людях. Керівники всіх Церков поставилися до цього з розумінням, і панахиди вже почалися.
Наша Асоціація об’єднує різних людей: старих і молодих, свідків голоду і їхніх онуків, городян і сільських мешканців, науковців і селян. Головна робота йде в осередках. Складають списки жертв, подекуди вже друкують їх у місцевих газетах, правляться молебні, освячуються надгробки… Я вважаю це дуже важливим. Дуже активно працюють мої заступники в Раді Асоціації: свідок голоду Дмитро Захарович Каленик, молодий історик Василь Марочко й письменник Олександр Міщенко. Ми маємо тісні зв’язки з багатьма ентузіастами в діаспорі. Насамперед хочу назвати видавця зі Сполучених Штатів Маріяна Коця, справжнього подвижника, повноважного представника Асоціації в діаспорі, який 1983 року організував у своїх краях таке вшанування пам’яті жертв українського голодомору, що тамтешні люди досі пам’ятають. Він звертався нещодавно з цього приводу до президентів Буша та Кравчука. Я вже згадувала про французьке товариство «Україна-33», що його очолює Женев’єва Кузен, «українська совість Франції», як там її називають. Не можу не назвати також професора історії Володимира Бойчука з Нансі та молодого паризького журналіста Андрія Левицького, які дуже багато зробили для поширення правди про голодомор. Нині ці люди стукають у двері наших владних структур, аби там не дуже барилися.
Асоціація розробила конкретні пропозиції до плану заходів на відзначення 60-ліття голодомору. Через Івана Драча ми передали їх до урядових кабінетів ще 22 жовтня, а там і досі зволікають. Я розумію, нині багато невідкладних справ, але Національний комітет — це перша наша пропозиція — має бути створений іще до кінця 1992 року. Ми не можемо пропустити перших місяців 1993 року, бо в ці місяці шістдесят років тому Україна вже була суцільним неозорим цвинтарем. Відзначення неодмінно має відбуватися на державному рівні, адже йдеться про національну трагедію. Україна має постати перед світом як гарант справедливості, захисту прав людини. Треба визначити час основних заходів Скорботної Учти Пам’яті. Це мав би бути травень чи червень. скажімо, Трійця, але через наші суцільні негаразди, нестабільність, економічну кризу дай, Боже, встигнути хоч на кінець літа.
Головною подією Скорботної Учти має стати науково-громадська конференція, на яку запросимо дослідників голоду з усього світу (сподіваємося, що нарешті побуває в Україні Роберт Конквест), представників діаспори з усіх країн та посланців усіх областей України, зокрема свідків голоду та активістів місцевих осередків нашої Асоціації. Ми уявляємо собі, що першого дня конференції повинна бути єдина для всього світу Хвилина Мовчання, коли битимуть дзвони в усіх українських храмах світу — і не тільки українських, запевняю вас. По завершенні конференції учасники кількома групами поїдуть до сіл, де відбудуться панахиди на місцях масових поховань. Ми вже робили так після міжнародного симпозіуму, який відбувся 1990 року під егідою товариства «Меморіал». До речі, тоді був створений державний оргкомітет на чолі з Марією Орлик, багато було обіцянок, але в останню мить нам не дали ані карбованця, і симпозіум урятувала лише фінансова допомога відомого благодійника, директора нотної фабрики Сергія Забєліна і очолюваного ним Фонду Милосердя. Зовсім не допомогло товариство «Україна», яким керував тоді Володимир Бровченко, — воно мало приймати наших гостей, але, м’яко кажучи, ухилилося. Хотілось би сподіватися, що тепер так не буде, що державну справу держава й фінансуватиме. Ми вважаємо також, що в скорботних заходах мають узяти участь керівники держави, а Верховну Раду закликаємо кваліфікувати голодомор як свідомий акт геноциду проти українського народу, вчинений тоталітарною державою (варто створити тимчасову комісію парламенту, яка проаналізувала б документи, що є в науковому обігу). У дні відзначення треба оголосити про заснування Міжнародного фонду, метою якого буде створення в Києві державного Інституту українського геноциду (за аналогією з Інститутом катастрофи в Ізраїлі). Перший внесок має зробити Українська держава.
Ще одне важливе питання: потрібно визначити місце для пам’ятника жертвам голоду, який постане в Києві. Підтримавши ініціативу діяльного і невтомного пана Маріяна Коця, Асоціація вже оголосила конкурс на найкращий проект пам’ятника. Результати конкурсу будуть оголошені під час конференції, для переможців Маріян та Іванна Коці встановили нагороди. Але визначення місця — прерогатива держави. Ми уявляємо пам’ятник складовою частиною майбутнього Пантеону Історії України на історичних печерських схилах, від Аскольдової могили до Лаври. До неї мав би ввійти і музей Великої Вітчизняної війни, але горезвісну постать жінки з мечем треба неодмінно демонтувати. Мусимо спочатку переконати мільйони ветеранів війни, що ми не хочемо цим принизити їхнього подвигу й що та жінка його зовсім не уособлює. Нашу ідею вже підтримали Спілка художників, Спілка архітекторів України та Головкиївархітектура.
У школах, училищах, технікумах мають відбутися уроки Пам’яті, у Збройних Силах — виховні години. У музеях будуть розгорнуті експозиції «Голод-33». Інститути Академії наук повинні активізувати пошук нових документів щодо голоду; Українська держава має зажадати, щоб нашим науковцям надали змогу працювати в архівах Москви. Маємо також велику видавничу програму, вже нині готові кілька поважних праць, але за нинішніх цін на папір їх годі видати без сприяння держави.
Нарешті, програма відзначення скорботної річниці в жодному разі не повинна обмежитися Києвом. Я вже казала про виїзд у села учасників конференції. Але на місцях треба провести величезну роботу. До початку літа 1993 року в Україні не повинно лишитися жодного недоглянутого голодного кладовища – тут мають об’єднати свої зусилля представники влади на місцях і активісти осередків асоціації. Повинні бути складені списки загиблих від голоду людей. Слід і далі збирати спогади ще живих свідків тих страшних подій. Гадаю, зайве казати, що відзначення не може бути одноразовою акцією.
Гряде Рік Скорботи.
Записав Володимир КУЛИК.
Інтерв’ю з дослідницею Голодомору, співзасновницею та першою очільницею Асоціації дослідників Голодомору Лідією Коваленко-Маняк в часописі «Сучасність», №1, січень 1993 року. Інтерв’ю вийшло вже після смерті дослідниці. При передруці стилістику та правопис збережено.
Скан журналу можна завантажити тут.