Запоріжжя у роки Голодомору-геноциду

Серед частини українського суспільства донедавна побутував стереотип про те, що промислові центри радянської України в роки перших п’ятирічок перебували у відносно благополучному продовольчому становищі: нібито, робітники і службовці, залучені на будівництвах «гігантів індустріалізації», мали нормальне харчове забезпечення та менше відчували голодне лихоліття. Проте це тільки стереотип. Свідчення очевидців доводять, що мешканці всіх без винятку міст УСРР страждали від голоду та недоїдання.

Запоріжжя на початку 1930-х рр. входило до складу Дніпропетровської області. Включення цього регіону до плану сталінської «надіндустріалізації» визначило його промисловий характер. Проголошення курсу на індустріалізацію зумовило масове прибуття людей з території усього СРСР для робіт на будівництві. Книги РАГСу свідчать, що новобудови були ущент наповнені переселеними з інших регіонів робітниками (ми аналізували реєстри про народження, й обов’язковою інформацією було надання даних про термін перебування батьків у даному районі. Новобудови були представлені переважно новопереселеними). Найматися на роботу до Запоріжжя їхало й чимало селян. Біржа праці не брала їх на облік через відсутність документів. У результаті, з’явилося багато фіктивних довідок, з якими до бригад робітників потрапляли не лише селяни, а й злодії та безпритульні. За споминами члена Національної спілки художників України Івана Василенка, його односельці з Полтавщини намагалися дістатися Запоріжжя, щоб влаштуватися на будівництво. Але майже всі знайшли свою смерть на станції «Шлюзова» у м. Запоріжжя (нині там розташовується Критий ринок).

Загалом упродовж 1927–1932 рр. Запоріжжя було поділено на дві частини: старі райони міста з розвиненою інфраструктурою та так зване Нове Запоріжжя, де зводились Дніпробуд і заводи й тільки планувалися виселки для пролетарів, а робітники мешкали у бараках навколо новобудов у нелюдських умовах. Вони мешкали у землянках та напівземлянках, розташованих поблизу будівництва.

Оселі робітників ДніпроГЕСу, 1930 роки. Фото Джеймса Аббе.  

Тоді як іноземних інженерів розселяли на правому березі у комфортабельних кам’яних та цегляних котеджах. Вони були ізольовані від пересічних робітників. Останнім навіть не дозволялося спілкування з іноземцями.

На заводах робітники отримували мізерні продовольчі пайки  або незначну заробітну платню, на яку не могли прогодувати родину. Це було типовим для промислових центрів того часу. За свідченнями іноземного інженера Джеррі Бермана, який працював на Сході України у станиці Луганській і керував спорудженням мосту, рівень заробітної плати робітників, задіяних на спорудженні стратегічних об’єктів, був дуже низький.

Свідок подій Людмила Єгорченко, батьки якої працювали у 1932 р. на Дніпробуді згадувала, що на їхній вулиці у 1932 р. часто відбувалися похоронні процесії, за якими вона спостерігала з вікна батьківської квартири, розташованої на третьому поверсі. Їй, семирічній дівчинці, назавжди врізалися у пам’ять сіро-жовті обличчя небіжчиків та вбогі похоронні процесії.

Восени 1932 р. в Запоріжжя на урочистості з нагоди пуску Дніпрогесу прибули голова Всесоюзного центрального виконавчого комітету Микола Калінін, нарком промисловості Сергій Орджонікідзе, перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор; французький письменник Анрі Барбюс, американський інженер Ґ’ю Купер; відомі партійні та профспілкові функціонери. На мітингу всі виступили з барвистими промовами, але у жодній з них не пролунало, ціною яких людських жертв було реалізовано це «будівництво століття». Газетярі, передаючи слова цих ораторів, піддакували партапарату щодо «високих досягнень» та жодною фразою не обмовлювалися про реальний стан речей на будівництві й поруч з ним.

З нагоди державних свят та знакових подій, партійні функціонери влаштовували пишні бенкети. Особливого розмаху набуло відзначення пуску Дніпробуду у жовтні 1932 р., яке за часом збіглося з початком масової смертності на селі від голоду. За спогадами Б. Вейде (який працював у відділі кадрів на Дніпробуді): «…два дні тривали банкети в ресторанах на правому і лівому березі. На столах – великий вибір страв, вина з підвалів Масандри. … У конторах відділів стояли столи з горілкою, м’ясом, хлібом. Будь-хто міг випити і закусити, скільки душа забажає!». Запрошені високопосадовці розміщувалися в готелях, розташованих на лівому березі (так званій старій частині) Запоріжжя. Тут було одразу три комфортабельних заклади для короткочасного проживання «трудящих»: «Інтурист», Запорізький комунальний готель та Будинок колективіста.

З листопада 1932 р. смертність від голоду в Запорізькому краї набула масового характеру. Батьки, насамперед із сільської місцевості, з єдиною метою – врятувати дітей від голоду – часто привозили дітей до міста та залишали у людних місцях: на вокзалах, базарах, в під’їздах будинків або біля порогу ясельних установ і будинків немовлят. Про це є безліч свідчень по всіх областях, охоплених голодом.

За спогадами Івана Василенка, з-поміж жінок, все частіше було чутно розмови щодо необхідності віддати дітей до притулку: «Слово «приют» обнадіювало кожну матір. І більшість жінок не знали де, у якому «приюті» їхні діти, чи живі самі, але з яким полегшенням зітхали, плекаючи надію, що діти їхні живі». Один з таких «приютів», розташовувався у так званій «старій частині» Запоріжжя. Це була центральна частина міста (тоді – Сталінський район).

Тут, по вулиці Рози Люксембург розташовувалися й головні адміністративні, правоохоронні та партійні установи: міський комітет ВКП(б), райрада, міська прокуратура та три дільниці народного суду, міліція, нотаріальні контори, райкомунгосп, райздороввідділ, інспекція держстраху, райспоживспілка, редакція газети «Червоне Запоріжжя». В цьому ж кварталі, знаходилися й готель «Інтурист», гастроном, бакалія, «міськхарчторг». Поряд, в комфортних будинках міста жили й чиновники. Якщо врахувати і членів сімей, то загальна їх кількість становила десятки тисяч чоловік. Це була найзаможніша і найбільш забезпечена продовольством і предметами першої необхідності частина жителів Запоріжжя. Саме у цьому місці, в центрі благополуччя більшовицького керівництва міста, працював справжній конвеєр дитячої смерті. За півтора року – з травня 1932 по листопад 1933 рр. – в стінах цього притулку загинуло близько 800 дітей віком від 1 тижня до 7 років (про історію цього сумнозвісного закладу ми писали у наших попередніх розвідках).

Співробітники владних установ, розташованих навкруги дому немовляти, не могли не знати, про масову загибель дітей. Але місцеві партійні функціонери, отримуючи продовольчі пайки на власне забезпечення, не бажали визнавати дитячий мор. Аналогічні ситуації зростання динаміки дитячої смертності простежувалися по всій Україні.

У 1932–1933 рр. Запоріжжя, як й інші міста УСРР було охоплено голодом, чергами за хлібом, наповнено бродягами й безпритульними. Людмила Єгорченко, згадувала, що в підвалі їхнього та сусідніх будинків часто ховалися від міліції селяни, що прийшли до Запоріжжя у пошуках роботи чи їжі.

У 1932–1933 рр. вся Україна перебувала у голодному мороці. Насамперед, – села, міста й містечка, столиця. Голодомор не оминув жодного населеного пункту: всюди були численні жертви. Свідок Голодомору 1932-1933 рр.

Не менш важливим на сьогодні залишається увіковічення пам’яті загиблих у роки трагедії  1932–1933 рр. В Запоріжжі навіть встановлення меморіальної дошки на фасаді колишнього будинку немовляти тривалий час наражалося на численні перепони. Перші факти оприлюднення про дитячі смерті припадають на 1993 р. У 2013 р. в ході дослідницької роботи було встановлено кількість жертв у даному притулку – 788 осіб. Ініціативна громадськість Запоріжжя, запропонувала встановити пам’ятний знак на цій будівлі, проте до Революції Гідності 2014 р. міська влада не давала на це дозволу. Йшлося не про кошти: небайдужі люди зібрали необхідні ресурси, від влади вимагалося лише дати дозвіл. Проте прокомуністична бюрократична машина затягувала цей крок роками. Але людська пам’ять зуміла подолати й цю перешкоду. Після Революції гідності, восени 2014 р. на фасаді будинку №7 по вул. Олександрівська (колишня назва – Рози Люксембург, 7) було нарешті відкрито меморіальну дошку пам’яті загиблих у роки Голодомору 1932–1933 дітей.

У листопада 2020 р., напередодні роковин Голодомору  1932–1933 рр., меморіальну дошку було понівечено вандалами, її невдовзі поновили, проте чи було проведено детальне розслідування та встановлено винуватців наразі інформації немає.

Інна ШУГАЛЬОВА,

старший науковий співробітник

Відділу дослідження Голодомору

та штучних масових голодів

Національного музею Голодомору-геноциду

Джерело: Газета «Рідний край».