Архипастирське послання Мстислава (Скрипника) з нагоди 40-ї річниці Великого Голоду

Дорогі й Улюблені!

Минає сорок років, як невимовно тяжкий стогін лунав понад всією Україною. В той самий час, коли віджила природа, щоб відновити й збагатити все, що життя продовжує, росли в мільйони жертви народу українського, найкращі діти якого життя своє в муках голодової смерти кінчали.

Душорозриваючим голосінням неслась до Неба скарга матерів українських за одне тільки те, що не мали вони змоги виконати тільки їм присущий обов’язок: заспокоїти голод і спрагу їхніх немовлят. Груди їхні були порожні, як та кора на дереві, що всихає. Ще голоснішим здавалося квиління немовлят і тих малят, що вже на ноги стали… Росли незчисленні спільні й принагідні могили, переважно поза чорним смутком оповитими селами, при дорогах, в яругах чи серед чистого поля викопані…

Саме весною 1933 року добігав кінець чергового Страсного Тижня, що його людоненависницька Москва знову Україні влаштувала, свідомо вкорочуючи життя найкращим дітям народу українського. І все це в той час, коли у неї було всього подостатку з того достатку, що вона його з української землі по-загарбницьки силою вивезла…

Дійсно тяжку й болючу сорокову годину згадуємо ми у цьому році. Розуміймо ж Великий Голод, як найтяжчий іспит Божий, яким Господь випробував народ наш, щоб обдарувати його згодом кращою долею, щоб нарешті матері українські не журилися долею своїх немовлят і дітей та щоб діти їхні росли на вольній волі, Богові на славу, родичам на потіху, Матері-Україні на добрий пожиток, а всьому людству на наснагу до боротьби з силами ЗЛА й за Правду Христову на землі.

Довершений Москвою злочин був понад міру жорстокий, такий жорстокий і нелюдський, що самою Москвою стрясло. Цей стряс вона ще досі відчуває в своїх підземеллях, непевна завтрішнього дня більше, ніж коли. Стряс, що його викликав Великий Голод, був для Москви значно сильніший за ті, що їх Москва якось перебувала, завдаючи народові нашому не раз біль і знущання. Цього вона свідома, і тому шукає рятунку у ще більших злочинах над народом українським, відриваючи дітей від родичів і спотворюючи в одірванні їхні душі, а все з однією метою: щоб діти українські забули, чиїх батьків вони, з якої крови і кости та з якого славного вони роду і племені…

Христос повчав, що тих, хто зневажає дітей, чекає найтяжча кара. Ця кара чекає і Москву. Вона неминуче прийде, як це вже не раз було за знущання Москви над Україною.

Пригадаймо хоч би невідомі могили козацтва українського, на кістках якого збудовано столицю царів московських, отой Петербург, якому вже в цьому столітті надали ім’я не меншого від Петра ката і Ленінградом назвали. Проте, пригадали, видко, сучасні червоні московські володарі долю їхніх царів попередників, що так тісно з Петербургом пов’язана. Бо ж саме у палатах царських постійно лунав голос і прокльони замучених козаків українських, голос, який линув до Всевишнього з благанням про кару для нелюдів. І ту кару, страшну кару, вони виблагали.

Сучасні червоні царі рішили перенести свою столицю знову до «краснокаменної» Москви, можливо в надії, що і їм удасться зневідомити в московських застінках і підвалах всі злочини, довершені супроти людини і народів, від Грозного-царя починаючи й на кривавому Сталіну-царю кінчаючи. Та — даремне, українські могили вміють з вітрами говорити й кликати до довершення недовершеного. Голос із тих могил, і тих, що їх Москва розсіяла по широких просторах своєї Півночі, і тих, що по сибірських тайгах і підбігунових мерзляках у спільних могилах присипала, і тих, що життя своє скінчили у рудниках і шахтах Камчатки та на пісках Казахстану, і тих, що по всій Україні з волі Москви повиростали, і, нарешті, особливо з могил страдників Великого Голоду, — стає все могутнішим. Не за торами вже кари час. Вже останні хмари, червоні від проллятої української крови, і солоні від сліз матерів українських, за небосхил спливають. Вже видко схід сонця волі.

Молімось же, Брати і Сестри, щоб тепло довгожданого сонця огріло збезчещену злобою людською землю українську та прискорило схід вольної волі на ній. Але пам’ятаймо водночас, що до молитви треба додати ще й труд, бо віра в Боже Правосуддя тільки тоді вседіюча і всеперемагаюча, коли її творчим чином ділом зміцнено. Зміцнюймо ж віру в Боже Правосуддя кожний в самому собі і всі спільно в нашій побожній українській громаді. Пощасти нам у цьому, Боже!

Водночас кличу вас, Дорогі й Улюблені, зложити в сорокову річницю Великого Голоду низький поклің перед могилами мучеників того Голоду та гарячою молитвою за їхні душі вшанувати їхню пам’ять. Всенародне вшанування пам’яти страдників і мучеників Великого Голоду визначаю на цьогорічну Провідну Неділю, себто в неділю, в яку від віків наша св. Церква молилась за душі наших славних попередників та праведників, мучеників і героїв України.

Нехай же і в цьогорічну Провідну Неділю залунають заупокійні гарячі моління по всіх українських церквах вільного світу, скрізь там, де ми об’єднані у Христі і, зокрема, в храмах найміцнішої твердині нашої нації — Української Автокефальної Православної Церкви!

Головні жалобні урочистості в 40-ву річницю Великого Голоду визначаю в осередку Українського Православ’я поза Батьківщиною, в Оселі Св. Ап. Андрія в Бавнд Бруку, стейт Hю Джерзі, ЗСА, де в Провідну Неділю 6-го травня, на цвинтарі Церкви-Пам’ятника, буде відправлена урочиста всенародна Соборна Панахида.

Ваш у Христі Мстислав, Митрополит Української Автокефальної Православної церкви

Опубліковано в газета «Свобода» від 20 березня 1973 року.