У Музеї проаналізували російські геноциди, починаючи з Московського царства

26 червня в Залі пам’яті Музею відбувся публічний діалог «Російський імперіалізм та його геноциди: історія і сучасність». У ході розмови наші спікери намагалися проаналізувати й осмислити, як росія – імперська, совєтська чи сучасна – на різних історичних етапах використовувала геноцидні практики для поневолення народів або ж загарбання територій.

«Ця проблема актуальна, оскільки ми на власні очі бачимо відродження, новий сплеск російського імперіалізму, який сьогодні спрямований проти нашої держави і народу, – наголосив модератор заходу, заступник завідувача відділу дослідження геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів Музею Іван Петренко. – Росія розв’язала агресивну війну проти України і нашої нації та в рамках цієї війни путінський режим здійснює черговий геноцид українців. Цей геноцид росіяни намагаються маскувати під бойові дії і воєнні злочини. Тобто в певній мірі вони послуговуються досвідом комуністичного сталінського режиму, коли злочини проти українців намагалися маскувати під хлібозаготівлі, репресії, розкуркулення».

Захід був приурочений 125-річчю від дня народження Рафала Лемкіна, автора терміну «геноцид». На його постаті та внеску в міжнародне право окремо зупинився завідувач відділу дослідження геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів Музею Голодомору Михайло Костів.

«Рафал Лемкін не лише ввів поняття «геноцид» у міжнародний правовий обіг, але й був одним із перших, хто розглядав радянську політику в СРСР та на підконтрольних територіях як геноцидальну, –  каже Михайло Костів. –  У США Лемкін співпрацював із представниками балтійської, української, польської діаспор для публічного засудження злочинів СРСР. Він брав участь у публічних заходах, виступах і консультаціях, підтримував виставки та публікації про радянські злочини. Таким чином Лемкін разом з представниками східноєвропейських діаспор в США мали спільне бачення радянських злочинів комуністичним режимом. Зокрема така інтелектуальна співпраця дозволила виділити спільні риси в радянських злочинах, які характеризувалися в першу чергу знищенням еліт національної групи та подальше «перетравлювання» основної чисельності представників того чи іншого народу».

Про витоки геноцидної складової та її еволюцію в імперіалістичній політиці Московського князівства розповів політолог, керівник напряму Постросія АЦ Українська стратегічна ініціатива при НаУКМА Станіслав Федорчук.

«Ми звертаємося до історії тоді, коли погано вивчаємо її уроки, – наголосив Станіслав Федорчук. – Коли опиняємося в полоні уявлень про різні історичні явища, а вони виявляються не історичними, а цілком теперішніми. […] Протягом тривалого часу винищення народів, етносів, спільнот, груп не вважалося чимось правничо і політично засуджуваним. Здавалося, що якщо політична мета виправдовує такий засіб, як знищення народу, примушування його до покори – то чому б і ні? І тільки в ХХ-ХХІ столітті ми почали з жахом розуміти, що не можна, користуючись владою, винищувати цілий народ, займатися його асиміляцією, його переселенням, депортацією і так далі».

Мету та особливості здійснення геноцидів совєтським режимом проаналізував провідний науковий співробітник Музею Голодомору Андрій Іванець.

«Часто маніпулюють тим, що Голодомор був частиною загальносоюзного голоду, або ж тим, що ми не маємо доказів, ніби Сталін мав намір знищити саме українців, – наголошує Андрій Іванець. –  Але в 1930 році під час колективізації майже половина виступів припадала на Україну. І Людмила Гриневич знайшла цікавий дуже факт: вище військово-політичне керівництво СРСР дало завдання генералу Олександру Свєчіну проаналізувати, який народі і який регіон може становити проблеми всередині СРСР у випадку війни. І він дійшов до висновку, що найбільшу загрозу становлять Україна і Кубань, населення якої є переважно українцями. І в серпні [1930 року] з’являється відомий зараз лист, а тоді – секретний документ, Сталіна до Кагановича, що Україну ми можемо втратити. І оцей страх втратити Україну у Сталіна був усвідомлений. І після цього ми бачимо, як в Україну поїхали всі ці комісії та стали застосовувати більш жорстокі методи, які призвели до масової смертності. В цей же час відбувається масштабний голод у Казахстані, який розпочався навіть раніше – ще в 1930 році».  

Про сучасне використання геноцидних практик на прикладі блокади Маріуполя в 2022 році розповів Віталій Бенчук, викладач історії Маріупольського ліцею міста Києва та дослідник сучасної російсько-української війни.

«На прикладі Маріуполя можна побачити, що сучасна російсько-українська війна – це війна на винищення українського народу, геноцид проти українців, – зазначив Віталій Бенчук. – За офіційними даними, в Маріуполі загинули від 20 до 22 тисяч людей. Проте є й інші дані, які свідчать про 100 тисяч загиблих. Росіяни обстрілювали будинки,  місця масових скупчень людей, об’єкти критичної інфраструктури. Перше, що вони зробили, – позбавили місто електроенергії. Через її відсутність у будинках зникла вода. Наступним етапом стало те, що росіяни почали бомбардувати продовольчі склади. Згодом зник газ. Такі дії кваліфікуються міжнародним правом як створення умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення певної групи. Крім того вони вчинили кілька важких воєнних злочинів, які стали відомими на весь світ. А коли захопили місто, то вивезли з бібліотеки українські книжки, замінивши їх пропагандистською літературою. Історія Маріуполя свідчить, що мета росії – не захоплення території, а геноцид проти українського народу».

Друзі, дізнатися більше ви можете з запису публічного діалогу, який буде доступний на нашій сторінці у фейсбуці впродовж 30 днів, а також на нашому YouTybe-каналі.