100 років від дня народження Миколи Павловича Онищенка, свідка Голодомору
16 грудня минає 100 років від дня народження Миколи Павловича Онищенка, свідка Голодомору, члена Наглядової ради Міжнародного благодійного Фонду Музею Голодомору та доброго друга нашого музею. «Наша українська нація була покалічена Голодомором. Створення Музею Голодомору – це перший крок до відновлення нації», – наголошував він. Адже геноцид голодом став тією точкою неповернення, яка назавжди змінила українців і Україну.
Йому було 7 років, коли розпочався Голодомор. Родина жила в невеликому селі Роза на Бердянщині. Батько працював у порту вантажником та отримував пайок і це допомогло родині вижити.
«Я пам’ятаю село і наших людей ще до колективізації. Люди були зовсім другі. В нашому маленькому сельці було три хори, і співали вечером в теплу погоду. На роботу йшли співали. Моя мати весь час співала, щоб вона не робила. Після Голодомору люди стали іншими, і Україна стала іншою. Співати перестали. Після Голодомору село і люди вже були не ті».
Період до колективізації він називав «найкращими роками життя». «Двір повен всякої живності: індюки, яких я боявся, і гуси, і кури, і вівці, і лошатка – чого там тільки не було. Сад величезний вишневий, виноград… Я дуже добре пам’ятаю, як малим поліз на горище до діда. На цьому горищі, під комишевою стріхою, висіли окорока – цілий ряд, макітри стояли з смальцем залитим, ковбаси, сало в таких ящиках, мед в макітрах. Це було диво. А дід все це мав.
Коли почалась колективізація, я побачив пусте подвір’я: ні коней, ні гусей, ні овець – нічого. Навіть корови не було. Я пам’ятаю, моя бабуся плакала, що наша корова здихає в артілі. Її підв’язали до сволока [бо вже не могла стояти]. Бабуся рвала траву і ходила її годувати.
Ті люди, що лишилися землі і скотини, стали старцями. Що таке забрати у селянина землю? Вони лишилися найдорожчого… І в оцих старців обірваних почали відбирати хліб. Ви не можете уявити людей того часу… І ніяке кіно це не зможе показати. Де це набрати таких людей: худих, страшних, у лахміттях. У людей була така одежа, що не можна було зрозуміти, яка перша була тканина. Це було латка на латці. І на сорочці, на штанах, на черевиках. Все село було старців… Хліб відбирали у голодних людей… Всі були налякані.
Пам’ятаю, як моя мати бігала з клуночком, в якому було десь відра півтора кукурудзи. Біля плити стояла діжечка з огірками. І мати принесла відро. Вилила з тієї діжечки розсол. Потім висипала ці огірки, запхнула туди оцей клуночок з зерном, наклала огірки зверху, наклала кружочки, каміння, і тут появляються реквізитори – троє. Один старший підійшов до матері, і каже: «Де зерно?» «В нас нема ніякого зерна». Тим двом каже: «Ідіть на город, на горище, шукайте». Нічого не знайшли. Тоді він дивиться на ту діжечку: «А що це в тебе огірки сухі?» Глянув, а там між огірками виглядає мішок. Він туди рукою, висмикнув клуночок, огірки, каміння посипалось. Він закинув цей клуночок за плечі, і з хати. Мати схопилася за клуночок, почала страшенно кричати, голосити. Ми за материну спідницю, витягнув нас на двір. Відчепився від нас. Стояли дві підводи, кричали люди. Вони поїхали… Навіть собаки поховалися…. Це було насильство… Ті, хто ростить хліб, осталися без хліба.
Голод прийшов і до нас, хоча ми не вмирали з голоду. Люди навпроти нас вмерли з голоду. Йшли оті старці опухлі, страшні люди, які просили, а давать було нічого. А мені мати казала не виходь з дому, бо тебе з’їдять, йшли чутки, шо вже десь когось спіймали, десь когось з’їли. Батько ходив з Бердянськ і дуже боявся, бо десь в степу ловили людей, боявся, шо його піймають. Ми вижили тому, що батько працював».
«Маємо пам’ятати про Голодомор, пам’ятати хто в цьому винен, пам’ятати, що всі біди українців приходили з півночі – від росіян», – наголошував Микола Павлович. У 2014 році росіяни знову принесли Україні біду: в майже 90-річному віці Онищенко, який мешкав у Луганську (до виходу на пенсію був головним інженером «Луганськтепловозу», викладачем у Східноукраїнському університеті імені Володимира Даля), разом з дружиною був змушений виїхати до Києва та доживати віку в знайомих. Помер 12 квітня 2021 року на 96-му році життя. Похований на Байковому кладовищі.
Вічний спокій Вам, Миколо Павловичу…