Джерело: сайт zno.osvita.ua

Політика коренізації була започаткована в квітні 1923 року на ХІІ з’їзді РКП(б) у Москві та стала впливовим фактором на культуру українського народу в 20-х – 30-х роках ХХ століття. Метою коренізації було отримання більшовиками контролю національного відродження. За допомогою дикретів ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року відбувався контроль над проведенням коренізації на території УРСР та розвиток української мови.

Джерело: сайт zno.osvita.ua

На початку 20-х років відбувалося поширення вживання української мови, використання її в закладах освіти, переважна частина книжок, журналів і газет видавалися українською мовою. Спостерігається певна українізація церковного життя, що було пов’язано, насамперед, з діяльністю Української автокефальної (самостійної) православної церкви. Втім вже у 1932 р. Москва повністю заборонила політику «українізації» і почала жорстоку боротьбу проти вигаданого нею "українського буржуазного націоналізму". У 1933 р. після прибуття в Україну емісара Сталіна П. Постишева тисячі українських керівників були звільнені з посад і замінені спеціально прибулими з Росії ортодоксальними комуністами. Саме слово "українізація" було вилучено з усіх офіційних документів і заборонено до вживання. Протягом 1933-1934 рр. у процесі постишевського терору усі активні діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть, відновився процес русифікації, який набував все більшого поширення.

Джерело: сайт zno.osvita.ua

У 1929-1930 рр. до куркулів були віднесені усі, хто виступали проти колективізації. У роки Голодомору до куркулів приписали тих селян, які брали участь у так званому «куркульському саботажі» виконання хлібозаготівлі. Якщо колгоспника визнавали куркулем, його виключали з колгоспу без повернення майна і трудоднів, конфісковували житло, примушуючи переселитися на так звані “висилки” або вивозили до Сибіру. Політика ліквідації «куркуля як класу» стала свідомим винищенням українських селян. За роки колективізації і Голодомору з України депортували близько 385 тис. господарств.

Джерело: сайт zno.osvita.ua

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади у ході впровадження тоталітарної політики Й. Сталіна впродовж Голодомору-геноциду 1932—1933 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі Української СРР, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону.

Джерело: сайт zno.osvita.ua

Колективізація – економічна політика окупаційної влади, спрямована на створення колективних господарств шляхом добровільно-примусового усуспільнення селянської землі, засобів виробництва, худоби, майна. Передбачалось ліквідувати приватну власність на землю 5,2 млн селянських господарств та створення на їхній основі близько 25 тис. колективних. Активна фаза колективізації в УСРР розпочалась восени 1929 р. після публікації статті Й. Сталіна «Рік великого перелому». Суцільна колективізація здійснювалась карально-репресивними заходами та у поєднанні з розкуркуленням та хлібозаготівлями була передумовою Голодомору-геноциду.

Джерело: сайт zno.osvita.ua

Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності»,  яка в народі отримала назву «закон про п’ять колосків», все колгоспне майно прирівнювалось до державного і за його розкрадання було встановлено жорстоке покарання. З цим законом держава карала голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років з конфіскацією майна або розстрілом. Фактично закон забрав у народу право володіти їжею. Даною постановою було організовано спеціальні групи людей, які здійснювали обшуки населення з метою насильницького вилучення зерна. Такі обшуки супроводжувались терором, фізичними та моральними знущаннями над людьми.

Джерело: сайт zno.osvita.ua

План ліквідації релігії до 1937 р. розробили антирелігійна комісія. За цим планом до 1932–1933 рр. повинні були закрити всі церкви, храми і молитовні будинки; до 1933–1934 рр. – викоренені всі релігійні традиції; до 1934–1935-рр. планували охопити тотальною антирелігійною пропагандою всю країну, і насамперед – молодь; до 1935–1936 рр. збиралися знищити останніх священиків, а до 1937 р. за цим планом мала зникнути сама пам'ять про Бога. У процесі загального наступу 1932-1933 рр. на українське село влада розширила арсенал способів адміністративного закриття церков. Одним з головних приводів закриття церков влада називала необхідність  використання їх приміщень для зберігання врожаю. Саме з 1933 р. масовим явищем стало перетворення церков на зерносховища. Знищивши церковний прошарок та релігію, влада вбила основи селянської моралі. Зруйнувавши всередині селянської громади зв’язки, які були їй притаманні, вибили ще один камінь із підмурку селянської моральності. А потім стали просто нав’язувати нові погляди та нове колективне життя, задля чого ідеологічна машина працювала дуже потужно. Релігійне населення, залишаючись без храму, втрачало традиційне підґрунтя релігійно-громадського життя, губило звичні громадські практики, ставало більш вразливим для маніпулювання його свідомістю модернізаторами від більшовиків.