Вижити і врятувати інших: історія Марії Гурбіч

Цією публікацією ми розпочинаємо цикл історій про свідків Голодомору, записаних під час експедицій команди Національного музею Голодомору-геноциду та ГО «Ukraїner» у рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії» за підтримки Українського культурного фонду.

Родина Марії

Марія Гурбіч (Шовкун) народилася на хуторі Вила в Лосинівському районі Чернігівщини. Пізніше разом із сім’єю переїхала в Олександрівку Бобровицького району, де і пережила голод. До початку колективізації її родина була заможною: мали десять десятин землі, четверо коней, щоб орати поле, троє лошат і три корови. Цього вистачало, аби прогодувати родину з одинадцяти осіб.

На фото: Батьки Марії Гурбіч (Шовкун): Кирило Павлович і Параскева Василівна.

Двох її братів, студента університету та шкільного вчителя, засудили за сфабрикованою Державним політичним управлінням УСРР справою в межах процесу Спілки визволення України. Мовляв, разом із однодумцями вони прагнули визволити український народ від радянського режиму та заснувати самостійну українську республіку, а тому влаштовували заколоти й повстання. Ця справа була спробою обґрунтувати масові переслідування та арешти опозиційно налаштованих українців напередодні Голодомору.

Соловецький монастир був місцем ув’язнення для частини засуджених у процесі. Там само відбували покарання за націоналізм і брати Марії.

Батько навідав синів якраз тоді, коли почали з’являтися колгоспи і потрібно було вирішувати, чи приєднуватися до них, чи продовжувати вести власне господарство.

— Дак оце брати зразу: «Тату, поступай у колгосп, бо згниєш на Колимі». І ми поступили в колгосп і остались живи і не розкуркулені.

Жінка згадує, що ті, хто не погодилися вступати в колгоспи навіть під тиском погроз та залякування — одноосібники, — були розкуркулені та не мали ресурсів, аби пережити голод. Інколи їх обкладали високими податками, які вони не могли виплачувати. Родина Марії здала в колгосп увесь реманент для роботи в полі та ведення домашнього господарства, віддала коней та корів. Грошей вони не заробляли.

— Де ж у колгоспників гроші, якщо на трудодень дають двісті грам хліба. Дак от, держава робить так: робимо в колгоспі дурно, совершенно дурно, живуть люди за рахунок города. Як там живуть, як виживають — це їхнє діло.

За один робочий день працівники колгоспів мали б отримувати дві копійки, протягом року виходило 150 карбованців. І навіть ці мізерні кошти «позичала» держава для фінансування промисловості, армії, медицини. Фактично люди працювали за їжу, яку їм видавали в колгоспі, і часто не мали коштів навіть на одяг.

Настрої в селах

До колгоспів добровільно йшло не більше 3% українців, інші вступали до лав працівників вимушено. Насправді ж вибору в них не було, адже ті, хто не йшли до колгоспу, були приречені на голодну смерть. Батько Марії став колгоспником, і пізніше це врятувало життя всій родині, адже під час Голодомору колгосників часом годували, аби ті не зомлівали, працюючи в полі.

У колгоспі в свої 12 років Марія вже самостійно обробляла п’ятдесят соток землі, збирала  і здавала з них урожай. Це був великий обсяг роботи, який  не завжди виконували навіть дорослі жінки. Марія каже, що навіть перед Голодомором це була «іменно сатанінська боротьба за виживання».

1932 рік — рік паводків і втрати врожаю на Сіверщині, згадує Марія. Люди виживали завдяки рибальству: ловили в’юнів, карасів, пічкурів.

— Від Чернігова до самого Чемера — оце все стояла вода. Від Носівки і до самої Бобровиці стояла вода. Хати були під водою, село було під водою, вулиці були під водою. Але були такі горби, де не було води.

Проте неврожай не був настільки сильним, щоб стати причиною голоду. Колгоспи не мали ані людських ресурсів, ані насіння виконувати масштабні хлібозаготівельні плани, а примусова колективізація викликала незгоду народу. 1932 року зернових зібрали лише на 12% менше від середнього показника за попередні п’ять років попри те, що площі посівів зменшилися на одну п’яту.

Це призвело до бунтів та протестів в українських селах. 6 липня 1932 року радянський уряд ухвалив постанову про посилення хлібозаготівель та посилив судові репресії щодо українських селян та їх депортації. Нові вимоги Москви навмисне перевищували можливості колгоспів, а тому в селян забирали власні запаси (часом ця їжа гнила на складах) — так вони хотіли знищити українців.

Сусіди

Марія згадує, як її сусіди ховали на городі зерно, а пізніше їх же односельці, яких відряджали з колгоспу, проводили обшук і вилучали все знайдене. Мішки забирали, скидали на вози та позначали червоним прапорцем. Марія каже, що це називалося «червона валка». Втім, можна натрапити й на іншу назву — «червона мітла» (адже вона фактично вимітала все зерно із села).

На фото: Буксирна бригада, 1933 рік. Автор невідомий. Фото з архіву Оксюти Миколи Борисовича.

«Трусити» хати сусідів могли призначити будь-кого, але не всі виконували свою роботу належним чином — не забирали останню їжу в односельчан. Особливо згадує Марія квасолини, які люди ховали в запічку, а об’їждчики знаходили під час рейдів.

— Так мені розказували, як Назаренко (об’їждчик. — ред.) у однієї вчительки, Калини Григорівни Волощенко, витягнув з печі супчик із квасолькою і вилив у помої. Це настільки, як би сказать, до голодовки настільки людей готували, шо оце таке робили.

7 серпня 1932 року прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». На розкрадачів держмайна чекала конфіскація майна та/або розстріл. Ця постанова більше відома в народі як «закон про п’ять колосків», адже навіть кілька зрізаних колосків пшениці вважалися крадіжкою.

Марія згадує, що стежили за виконанням цієї постанови також об’їждчики. Після збору врожаю на полі залишалися незрізані колоски.. Збирати їх забороняли. Одну жінку засудили на п’ять років ув’язнення за те, що вона зрізала близько кілограма колосків. Зерно  не можна було навіть підбирати з землі.

— Ну нашо тобі той мішок? Це ше ж ударить [об’їждчик], поб’є, тоді забере мішок і везе його туди, у контору. І мені таке було. А колоски все рівно собирали. І бувало так, що, наприклад, як бачимо, що десь аж там довгенько, забарилися, а вони ж на конях, об’їждчики, дак уже тікаємо, і хто додому втік, дак уже ж не забирали.

Порція вареного гороху

Сильний голод у селі почався з січня-лютого 1932 року. Картоплі не було, борошна також. Хто мав корову — мав більші шанси вижити.

Родина Марії тримала ще двох овець, тож із овечого м’яса з лободою або щавлем можна було варити юшку (посьорбицю). У колгоспі також готували подібну юшку, її ще називали баландою. Крім рідини, у страві було трохи гороху, аби колгоспники мали сили працювати.

Марія розповідає, що їй видавали  в колгоспі чималу порцію вареного гороху. Одного дня вона несла з колгоспу через поле відерце з майбутнім обідом.

— Несу, а за мною женеться парєнь. Ну, парубок такий, може, йому тоді років сімнадцять було. Гукає мене й каже (і ложка така велика): «Дай мені набрать гороху у тебе». Я так якось, значить, злякалася, на «ви» його називаю. Кажу: «Беріть! Беріть, скіки хочете». Він набрав повну гороху, швиденько проковтнув, набрав другу і каже: «Іди, не нада вже, неси вже додому».

Ну, я принесла додому, мати там насипає, і батько тоді каже: «Да, дитині, – каже, – саму воду дали». А я не кажу. А тоді кажу вже нишком матері, шо Микола Набок мене зустрів, дак попросив. «Нічого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо».

Но той парєнь вижив. І ми тоді з ним зустрілися, я вже була студенткою, а він уже був лейтенантом. І ми так плакали, згадали це обоє. (Плаче). Словом, дивимось одне на одного, я кажу: «Ви Микола Набок?» — «А ти Маша?». Я кажу: «Да, Маша», і плачемо обоє. І тоді вже ж поговорили, розказали. Ну, я рада, що він остався живий і вся його сім’я — четверо їх дітей, вдова-мати — трудно, але вони вижили.

У Марії вдома були жорна. Їх уберегли від вилучення, заховавши в погребі. Від клуні одних сусідів їх таємно передавали іншим. Молоти на них борошно і навіть просто тримати їх в будинку було заборонено. Жінка розмірковує, навіщо забирали або знищували жорна:

— Щоб забрати хліб увесь, щоб, виходить, умертвить-таки Україну. Все рівно, як не повертаєшся, які питання не задаєш, знов вертаєшся до того самого. Щоб умертвить Україну.

Люди з сусідніх дворів збиралися в погребі й мололи зерно, поки ще мали його. Коли запаси закінчилися, перейшли на квасолю. Вони, замочували її, зчищували шкірки, мололи, а потім варили або смажили з неї якісь страви. Марія каже, що то були «справжні ласощі» на той час.

— Лободу їли і щирець. Макуха якщо була в кого, так їли, і це щиталося гостинець цілий. А не дай бог, макуха з маку або із конопель — так це ми вже багатирі. На поле виходиш — так ото щавель, маленький такий, на полі ріс. Тепер люцерна, так оце ми її обірвемо, сушимо і оце її мелемо і варимо, і все. Аби заповнить той желудок, щоб не вмерти.

Сусідка Марії Варвара Бабко втратила всіх своїх чотирьох дітей за першу зиму Голодомору. Мама Марії інколи носила їм молоко, але не могла робити того часто, адже мала годувати власну сім’ю. Ні сусіди, ні близькі не змогли допомогти родині Варвари.

Одного разу після першого врожаю, вже після Голодомору, Марія прийшла до Варвари, коли та молотила сніп пшениці і приказувала: «Ой, позаростали ж стежечки-доріжоньки, де ходили ваші маленькі ніжечки». Жінка дуже тяжко переживала втрату своїх дітей, її це зламало. Разом із нею тужили й сусіди.

Марія розповідає, що пізніше Варвара знову вийшла заміж за голову колгоспу й народила трьох синів. Після смерті жінки, через багато років після Голодомору, онуки та односельці Варвари встановили їй пам’ятник.

Селяни часто підтримували одне одного. Скрута була у всіх — Голодомор зачепив кожну родину. Лише спільні дії та взаємна підтримка допомогли українцям вижити у той час, коли радянський тоталітарний режим хотів їх знищити.

Історій, коли не вдавалося врятувати людину, було багато. І кожна з них щемка і болюча навіть зараз. Марія згадує:

— Один чоловік по дорозі йшов і просить, уже вмирає. А я пасу корову. Я біжу до мами до своєї: «Мамо, дід Опанасій умирає». Мати швиденько молочка йому несе, я несу, трусяться ж рученята. А він вже вмер.

Боятися правди

Виїхати з села було неможливо — паспортів селяни не мали. Вони мусили залишатися там, де на них чекала смерть від голоду, або ризикувати своїм життям, аби втекти з села в пошуках їжі. Декому це вдавалося. Інші за безцінь здавали прикраси та родинні коштовності в «Торгзіни», щоб отримати трохи хліба.

Марія згадує, що від Голодомору в її селі загинуло так багато людей, що померлі лежали на вулицях при дорозі. Для того, щоб їх поховати, виділяли окрему підводу, на яку зносили тіла. Місце поховання було в центрі села — братська могила.

У довідках про смерть не вказували справжню причину смерті — голод. Люди помирали нібито від запалення легень або будь-яких інших хвороб. Офіційно голоду не існувало. Хоча ті, хто його пережили, знали правду, говорити про ті події вони ще довго не могли, та й боялися.

Марія розповідає про те, як на місцях люди робили все, щоб вижити самим і допомогти іншим. Вона часто повторює, що так радянська влада хотіла знищити Україну. Але їй це ніяк не вдавалося.

Активний і пасивний спротив селян не вщухав ані до, ні під час, ані після Голодомору. Люди ховали їжу в ями, відмовлялися працювати в колгоспі або навіть намагалися вийти з нього, поширювали листівки із закликами до протестів, а часом спалювали будівлі чи майно колгоспу. Хвилі протестів були локальними, але поступово охоплювали все більше сіл. Це не допомогло спинити запланований  радянською владою геноцид, але продемонструвало рішучу незгоду з її діями та готовність стояти за своє.