102-річна свідок Голодомору Любов Ярош: Найбільша мрія – аби війна закінчилася

По долі Любові Ярош з села Ходорків на Житомирщині вся складна і трагічна історія XX століття невмолимо пройшлася своєю важкою ходою. Вона пережила три штучні голоди, Другу світову війну, створення і розпад Радянського Союзу, дочекалася незалежної України. Здавалося, зараз, у свої 102 роки, можна потішитися за численну родину — трьох дітей, сімох онуків і сімох правнуків. Що живуть у кращі часи, а не ті, які випали на долю їхньої бабусі. Що можуть вільно працювати на своїй землі, забезпечувати добробут своєї родини і країни… Та раптом нова біда постукала в двері — війна. 

У 2020 році команда Музею Голодомору побувала в пані Любові в рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії» та записала її свідчення. І ми були дуже раді дізнатися, що Любов Григорівна і сьогодні при доброму здоров’ї та світлій пам’яті. Ба, більше, разом із рідними вона допомагає армії — плете маскувальні кікімори для українських воїнів.

«Дев’ятий год уже триває ця війна»

Наш дзвінок застав пані Любу, коли вона зайшла до хати трохи перепочити. «Розбираю мішки на нитки, — розповідає про свою роль у виготовленні костюмів жінка. — Вже пучки болять, то прийшла оце в хату та й прилягла». Каже, що її доньок Галину Романіку і Валентину Зінчук підштовхнула до виготовлення захисних костюмів директорка місцевої школи Тетяна Рябенька. Вона й матеріал дає — мішковину — та основу для кікімор — спеціальну сітку. А з виготовленням допомагає сусідка Тетяна.

«Спочатку плетуть руками. Знизу більші дірки, то вдвоє склали нитку, в дірочку просунули та в петлю і так зашморгнули, — розповідає про копіткий процес виготовлення маскувального костюму Любов Григорівна. — А вже тут, де каптур, дірочки дрібніші, то там треба гачком проштовхнути нитку і допіру затягнуть».

Жінка каже, що найбільша її мрія сьогодні — аби війна закінчилася, аби був мир і спокій на нашій українській землі. Тому навіть у свої сто з гаком літ готова для цього робити все можливе. Її велика родина і харчі, й городину, й гроші передавала для ЗСУ. Та найбільший і найдорожчий внесок сім’ї Любові Ярош у перемогу —це три онуки, які зараз служать. Хвалити Бога, всі живі і здорові, телефонують, але за кожним у бабусі щемить душа і болить серце.

«Мені всіх людей шкода, в чиє мирне спокійне життя прийшла ця війна, — каже Любов Григорівна. — Послухаю радіо та плачу (починає схлипувати). Дуже хочу, щоб скоріше закінчилася ця війна. І щоб отой божевільний, який усе це почав, кудись щез. Щоб не знущався над людьми, не мучив нас. Дев’ятий год немає нам спокою!».

Пані Любов уже пережила одну війну. «У нас у селі німці стояли, то так не знущалися, як оці собаки – хіба ж їх можна людьми назвати? Навіть німці такого не робили! Бувало, якесь мале йде вулицею, то німець ще й цукеркою шоколадною вгостить, — згадує жінка. — Не кажу, що під гітлерівцями добре було. Вороги є вороги. Було, що й села німець палив. Але тут, де ми жили, не робили такої шкоди. А ці ж бахкають без кінця і зупину! Цілі міста поруйнували, села. Люди, які все життя важко працювали, будувалися, старалися, щоб у хаті було й біля хати, залишилися ні з чим! Досі важко повірити, що з нами таке відбувається!».

Навесні, коли на Житомирській трасі тривали бої, звуки вибухів у Ходоркові було добре чути. Зараз у селі тихо, але все одно тривожно і неспокійно. Війна хоч і відкотилася далі, але нікуди не поділася.

Згадуючи минуле, Любов Григорівна каже: «Як би важко не було, та було мирно. А коли гинуть ні в чому не винні люди – цього не можна витримати».

З 15 років сапала в колгоспі буряки

Оглядаючись на своє життя завдовжки понад століття, жінка згадує, що воно ніколи не було легким. У радянські часи — це постійна важка праця і випробування. З 15 років уже сапала в колгоспі буряки. А коли почалася Друга світова, працювала на залізниці. «Наша колія ширша, і німцям, щоб користуватися нею, треба було її зробити вужчою. Чоловіків майже не було – забрали на фронт, то цю важку роботу переважно робили ми, жінки і дівчата. Потім жінки і косили, і в’язали, і на своїх плечах носили снопи до скирти, бо не було чим підвезти. Брали на радюжки по три снопики і носили. Далеко тако носили… І все руками та на спині».

А після звільнення Любов Григорівну, як особу, що перебувала на окупованій території, фактично силоміць відправили на Донбас – «іскупать віну трудом». Там працювала на пилорамі й це теж була важка нежіноча робота.

Брата об’їздчики забили до смерті

А ще пані Любі, яка народилася 8 серпня 1920 року, випало пережити аж три голоди – в 1921-1923, в 1932-1933 та в 1946-1947 роках. Про перший із них вона нічого не пам’ятає, адже була зовсім малям. А батьки нічого не розповідали: «боялися тоді говорити про це».

Натомість Голодомор добре врізався у пам’ять. Любі тоді 13 років було. Жила родина в селі Пустельники (згодом це невелике село приєднали до Ходоркова).

«Що ми їли? Липу, кропиву — сушили листя, терли на порошок, трошки муки і пекли такі коржики. Картоплі не було, перебивалися, чим могли», — розповідала жінка у своїх свідченнях.

Вона згадує, що коли утворили колгосп, то людей змусили туди віддати свою худобу. «Зразу корів пасли, а потім уже не було пастуха, то корови стояли в корівниках, здихали голодні, їх вивозили на скотомогильник, — розповідає жінка. — А люди приходили, просили: «Дайте нам того м’яса». Не дали нікому! Обіллють такою червоною рідиною цю корову та й пішли. А люди понабирали того м’яса, зварили та й померли від нього. В мене був старший брат Михалко. «Тату, пішли б і ви та принесли того м’яса кусочок», — каже. «Ні, діти, краще будемо їсти липу…».

Голод у родині Григорія та Євдокії Лисенків, батьків пані Люби, таки забрав двох діток. «Нас було шестеро: найстарший Михалко — чотирнадцятого року, Микола — сімнадцятого, потім я, далі Антон (він шестирічним ще до Голодомору помер), Василь — двадцять п’ятого та Оля — двадцять дев’ятого», — Любов Григорівна чітко пам’ятає усіх та навіть роки народження.

Наймолодша сестричка Оля, якій у жнива 1933-го як раз чотири рочки було, померла внаслідок виснаження. А найстаршого брата 18-річного Михалка за кілька буряків фактично до смерті забили об’їздчики.

«Він ходив у друге село – Яроповичі, хотів буряків узять. А його там зловили та побили. Прийшов батько та й каже: «Оддайте мені дитину», а вони: «Не дамо, дайте пів пуда муки, топіру ми вам дамо дитину». Батько йде в колгосп, голову просить: «Випишіть», він виписав… За цю муку забрав тато сина. Михалко пожив дві неділі та й помер… Він не ходив пашню брать, а лише буряка хотів додому принести, щоб зварити щось їсти».

Радянська влада у серпні 1932 року ухвалила сумнозвісний закон про п’ять колосків, за яким усе колгоспне майно прирівняли до державного. Тож за знайдений на полі буряк чи жменю колосків нещадно карали навіть дітей.

«У нас отак через річку була пшениця, це були жнива. Ми пішли з братом Василем нарвать пшениці. Нарвали тих колосочків у торбиночку, а об`єжчик нас побачив… Ми вже прийшли додому, висипали ті колоски на піч, шоб сохли. Він прийшов, у решето, яке на печі стояло, позбирав колосочки і забрав разом з тим решетом собі додому. Ми плакали, просили: «Віддайте, ми хочемо їсти, нарвали, шоб якогось супу мама зварили». А він забрав та й не оддав», — згадує Любов Григорівна своє голодне дитинство.

Під час голоду діти були найвразливіші. За спогадами пані Любові, їх у селі багато померло. «Родини були великі, не так як тепер дітей по одному, а по шість-сім. І по десять було дітей. То пооставалося по одному, по двох, а ті повмирали», — каже вона.

Їх ховали у спільних могилах, без трун… Тато пані Любові був таким збирачем померлих по хатах. «Сказав бригадир, шо ідіть по хатах, де діти померші, забирайте і везіть. Тато привіз п’ять-шість дітей і всіх в одну яму кинули. І так щодня. В чому були, так і привезли на якійсь підводі… Так і брата мого, і сестричку заніс тато в чому були, в яму кинули та й усе. А потім каже: «Ой, шоб мені хтось сказав, шо я свою дитину закопав голу…» і плаче».

Люба й сама за крок до смерті була – вся набрякла й майже не ходила. «Дуже була слабка, — згадує жінка. — І ноги опухлі, і руки.  Тато принесли щось поїсти, а потім пішли у хату і кажуть до мами: «Явдохо, мабуть наша Люба не виживе, лежить та щось говорить сама із собою».  (Плаче). Але я вижила і живу до цих пір, так, ніби мої братик і сестричка своїми непрожитими роками зі мною поділилися. Живу за себе і за них».

Голод у 1946-1947-му вже не був такий страшний, каже жінка. В людей була картопля, сякі-такі припаси. Щось можна було купити, виміняти, дістати. Важко і голодно було, але без такої безвиході, як у 33-му.

Берегиня родини і старійшина села

У 1948 році пані Любов вийшла заміж та переїхала в Ходорків. З чоловіком Володимиром Ярошем чотирьох дітей народили й виростили: Вітю, Валю, Галю і Льоню. Віктор – то постійний материнський біль. Ще й тридцяти йому не було – поїхав у Чехію на заробітки, а додому повернувся в домовині. Це рана, яка і досі не гоїться в материнському серці. Тому жінка як ніхто розуміє матерів, які сьогодні втрачають на війні своїх дітей.

Вона каже, що сьогодні є найстарішою жителькою Ходоркова. Це село, до речі, відоме ще з козацьких часів – саме тут у родині священника народився український гетьман Іван Самойлович.

«Мама прожила 70 років, а тато у 1945-му помер. Я ще й замужем не була, як його не стало. Але в мами в роду була сестра, яка прожила більше, ніж оце мені зараз є літ», — розповідає про довгожительку в родині Любов Григорівна.

Жодних секретів довголіття в пані Люби немає. Постійна праця, любов до життя і людей та щира молитва – оце й усі рецепти її довголіття. А ще додає сил підтримка великої родини.

…Поки пишуться ці рядки, десь у Ходоркові бере в руки шматок мішковини 102-річна Любов Ярош та розбирає її на жмутики ниток. Працьовиті руки української жінки-трудівниці, які весь свій довгий вік тримали над Україною небо — ростили хліб і дітей, продовжують наближати українську Перемогу. Нитка за ниткою. Жмутик за жмутиком. Готує свої «візитки», від яких у ворогів при згадці прізвища «Ярош» і так усе німіє. Якщо бодай одне життя врятують її кікімори, додає вона, то готова продовжувати їх виготовляти аж доки вистачить сил.

«Мрію дожити до Перемоги», – каже жінка і продовжує свою роботу.

Здоров’я, Вам пані Любо! І нехай ваша щира материнська молитва оберігає ваш рід та всю Україну!

Ліна ТЕСЛЕНКО

Фото Музею Голодомору, Таміли Яковенко та з родинного архіву Любові Ярош.