Дарія Маттінглі: Росія має бути притягнута до відповідальності
«Голод в Україні відрізнявся від голоду в Радянському Союзі. Українці були об’єктом цілеспрямованого переслідування, якщо порівнювати з іншими регіонами», – наголошує історикиня, викладачка Кембриджського університету Дарія Маттінглі в подкасті Ukraїner, трансляція якого відбулася також у соцмережі X Музею Голодомору.
В цьому інтерв’ю д-р Маттінглі розглядає Голодомор як геноцид та його довготривалий вплив на ідентичність та історичну пам’ять України. Пропонуємо вашій увазі найцікавіші моменти цієї розмови.
Як совєтській владі вдалося вчинити злочин такого масштабу?
Люди часто запитують мене: «Як міг статися штучний голод у Європі XX століття?» Чи це означає забрати всю їжу?» І я кажу їм, що саме так і сталося. Колективізація створила той механізм, який уможливив Голодомор. По-перше, були запроваджені колгоспи, які вимагали від усіх українських селян — і всіх радянських громадян, які жили на селі — працювати в них. Це гарантувало, що всі вироблені ними продукти харчування обліковуються та централізовано закуповуються державою. Те, що небагато залишалося — овочі з ділянок, солоні огірки чи будь-яку іншу їжу — забирали бригади, організовані на місцях, і прислані з райцентрів уповноважені особи.
Це все було централізовано. Звичайно, це починається з того, що хтось зверху віддає наказ, який поширюється вниз. На місцях у вас є районні та сільські [органи влади], наприклад голова сільради чи голова колгоспу, які стежать за виконанням цих наказів. Накази передбачали заготівлю всього виробленого, оскільки державні норми хлібозаготівлі в Україні в 1932–1933 роках були абсолютно нереальними. Їх опускали тричі, та так і не виконали. І так ці бригади ходили від хати до хати, забирали всі харчі та цінні речі, які можна було обміняти на харчі. Також були різні законодавчі акти, які карали людей, які йшли в поле і намагалися зрізати колоски тощо. В результаті ми маємо дуже ретельно спланований штучний голод. Уже був голод, спровокований колективізацією, тому що колективізація руйнує сільське господарство. Це позбавляє будь-якої мотивації ефективно працювати, оскільки вам не платять грошей; ти фактично кріпак. Отже, коли ви проводите таку політику згори до низу протягом року, і коли ви забираєте їжу, справедливо робиш висновок, що політики хочуть, щоб населення голодувало.
Які були відмінності між голодом в Україні та в Радянському Союзі?
Голод в Україні відрізнявся від голоду в Радянському Союзі. Українці були об’єктом цілеспрямованого переслідування, порівняно з іншими регіонами. Було прийнято законодавчі акти, що перешкоджали людям дістати їжу в інших місцях. Уявіть собі: у вас забирають усі продукти, а ви живете в маленькому селі — що б ви робили? Ви навіть не можете піти в поле, щоб зібрати їжу через закон від 7 серпня 1932 року, широко відомий як Закон про п’ять колосків (закон, який передбачав кримінальну відповідальність за розкрадання колоспного майна, в тому числі урожаю на полях. – Ред.). У вас все забрали; звичайно, ви захочете покинути село у пошуках їжі в іншому місці або забрати свою сім’ю. Але потім, у січні 1933 року, спеціальним указом українцям було заборонено залишати межі Української Соціалістичної Радянської Республіки. Вони не могли потрапити в Росію чи Білорусь і, звичайно, не могли виїхати за кордон. Багато хто намагався перетнути кордони з Румунією чи Польщею — більшість невдало, але деяким вдалося втекти і вижити. Такий захід не застосовувався до інших частин Радянського Союзу, за винятком Нижньої Волги в лютому 1933 року, де етнічні німці жили в автономній республіці (існувала короткий час адміністративна область в СРСР, створена в 1924 році та розпущена в 1941 році. – Ред.). Таким чином, ми бачимо, що певні групи всередині Радянського Союзу зазнавали навмисних переслідувань. В Україні людям заборонялося виїжджати, хоча вони й пробували. Протягом чотирьох тижнів після цього указу було затримано понад 200 тисяч українців. Деякі пройшли через «фільтраційні табори» і були примусово повернуті в Україну. Влада контролювала пересування людей, забороняла їм їсти та створювала політику, щоб морити їх голодом.
Ця політика також включала «чорні дошки». Ця тактика широко застосовувалася в Україні раніше, ніж будь-де, і використовувалася для покарання колгоспів, районів чи сіл за невиконання хлібозаготівельних квот. Під «хлібозаготівельними квотами» я маю на увазі ті завдання, які встановила держава, скільки зерна повинен був здати ваш колгосп чи район. За це не платили, а скоріше сплачували податок; під час Голодомору це по суті стало показником, який селяни були змушені виконати. Якщо село не виконувало плану, його карали, поміщаючи на чорну дошку, що означало, що всі запаси — предмети першої необхідності, такі як їжа, сірники, гас і сіль — разом із усім, що знаходилося на складах чи в сільських магазинах, конфісковували. Іноді солдати оточували село, щоб ніхто не втік. Це створювало умови, несумісні із життям. Я вважаю, що це була політика геноциду. Вона розпочалася у листопаді 1932 року в Україні, набагато раніше, ніж в інших частинах СРСР.
Що СРСР робив з харчами, які забирали в українців?
Голод стався під час Великої депресії на Заході, це означало, що лише невелику кількість грошей можна було заробити на міжнародному продажу зерна. Хоча Совєтський Союз справді продавав його за низькою ціною, ця стратегія допомогла підірвати капіталістичні економіки. Виробники зерна, такі як США та Канада, не могли багато заробити на своєму зерні, і, звичайно, ці економіки вже були в депресії, а люди стикалися з труднощами. Таким чином, радянський експорт зерна ще більше саботував капіталістичну економіку та міжнародну торгівлю. Але зрештою продаж зерна за низькими цінами не приніс багато грошей для фінансування індустріалізації. Це суперечить поширеній думці, що українське зерно використовувалося для індустріалізації. Так, використовувалося, але лише частково.
Останні дослідження показують, що експорт золота був основним джерелом фінансування індустріалізації в Радянському Союзі в першій половині 1933 року. І звідки це золото взялося? Воно не прийшло з промислових золотих копалень у 1930-х роках. Натомість його постачав Торгсін, державна мережа магазинів, спочатку створена для торгівлі з іноземними громадянами. Під час голоду та колективізації Торгсін фактично купував золото у голодуючого населення за катастрофічно низькими цінами в обмін на продукти харчування. Явіть собі: у самому серці України, далеко від великих міст, існувала невелика філія цієї мережі, де селяни могли торгувати своїми сережками, кільцями, сімейними реліквіями, хрестами, медалями, нагородами — навіть історичними артефактами, такими як козацькі хрести чи частини православних ікон, церковним золотом та сріблом. Ці предмети, які зараз вважаються культурною спадщиною, були переплавлені. Це був напад не лише на окремих людей, а й на культурну спадщину. Коли люди втратили все, що зберігало їхню родинну пам’ять — все матеріальне, що пов’язувало їх із предками, — їм не залишилося нічого, що нагадувало б про доколективізаційне, передголодоморне минуле. Це стирання матеріальної ідентичності фактично зробило їх радянськими колгоспниками. Їхня матеріальна культура — одяг, меблі, предмети особистого вжитку —вже не відрізнялися від когось у Росії чи Середній Азії. На жаль, цю трансформацію відчула більшість сільського населення України.
Чому радянський режим навмисно переслідував українців?
Я думаю, що сучасна російсько-українська війна є дуже показовою для такого підходу, особливо коли російська опозиція намагається представити її як спільний досвід, зображуючи обидві сторони як рівних жертв путінського режиму. Проте їхній досвід не однаковий. Так, люди страждають, але українці є мішенню, бо вони українці і живуть в Україні. Колективізація справді спустошила сільське господарство в СРСР, і всі певною мірою постраждали — тут є схожість. Але вже з літа 1932 року ми бачимо ці абсолютно нереальні плани хлібозаготівель для України.
Українське керівництво, включно з районними чиновниками, висловило занепокоєння на з’їзді Комуністичної партії в Харкові в липні. Вони попереджали, що ці квоти посилять голод. Вони говорили про страждання і факти, але Сталін, Каганович (на той час голова уряду Совєтської України. — Ред.) і Молотов (голова совєтського уряду. — Ред.) не слухали. У нас є чудові стенограми цих конференцій, які демонструють опір, але Сталін просувався вперед. До серпня 1932 р. близько 30% українських місцевих чиновників відмовилися від хлібозаготівель під час осінньої кампанії. Дехто навіть віддав партквитки, не бажаючи мати нічого спільного з тим, що відбувалося. Кілька чиновників саботували квоти, що призвело до показових судів.
У той самий час, ми бачимо одночасне переслідування духовенства, політичних еліт та інтелектуалів — усіх, хто брав участь у боротьбі України за незалежність чи протистоянні більшовикам за 10 років до того, після Жовтневої революції. Інтелектуали, які сумнівалися в совєтській владі та колоніальних відносинах між Україною та Росією, також постали перед судом, як це видно з показового процесу над Спілкою визволення України в Харкові в 1930 році. Також є десятки тисяч інтелектуалів, вчителів і політичних діячів, які згодом постали перед судом за тією ж ознакою в 1930-х роках (сфабрикований процес проти провідних українських інтелектуалів. — Ред.). Отже, ми бачимо системне переслідування всього того, що робило Україну винятково українською, а не радянською. Поряд з цим відбулася відмова та згортання політики українізації або коренізації, яка сприяла українській культурі, освіті українською, ширшому використанню мови разом з іншими проектами, які стимулювали культурний розвиток. Нічого цього не було в інших частинах СРСР, за винятком хіба що Казахстану, де події розгорталися дещо по-іншому.
Що допоможе українцям закрити питання про Голодомор?
Росія має бути притягнута до відповідальності, і я сподіваюся, що після перемоги України у війні, Росія буде притягнута до відповідальності не лише за сучасні військові злочини та геноцид проти України, а й за Голодомор. Це визнання мало б значну символічну цінність. Звичайно, більшість головних злочинців уже пішли, і ми не можемо переслідувати місцевих злочинців, багато з яких одружилися з нащадками жертв. Однак це визнання символізувало б верховенство права та демократичне майбутнє України.
Україна не ідеальна, але вона рухається у правильному напрямку, і я сподіваюся, що верховенство права переможе. Воно ніколи не буде абсолютним, але в Україні це означало б, що ніхто не може виконувати злочинні накази, навіть згори, і ніхто не може припустити, що їм зійде з рук злочин, незалежно від того, чи є вони частиною місцевої еліти, судді, прокурор чи поліцейський. Багато чиновників під час Голодомору вірили, що їм це зійде з рук, і, на жаль, часто так і було. Для українців закриття цього питання означатиме відповідальну та чуйну державу зі стримуваннями та противагами, вільними та чесними виборами та верховенством права. Голодомор і сучасна війна підкреслюють, чого потребують і чого заслуговують українці.
Прослухати подкаст англійською можна тут.