Геноцид українців: позбавлені дитинства

Голодомор-геноцид 1932-1933 років досі глибоким карбом ятриться в нашій історії. Злочинна політика тоталітарного режиму безпосередньо вплинула на найвразливішу верству населення – дітей. Катастрофічно висока смертність дітей, різкий спад народжуваності, безпритульність, фізичні та психічні травми тих, хто пережив цей геноцид, – далеко не повний перелік наслідків геноциду.

Для тоталітарних режимів людське життя не має жодної цінності. Мільйонні людські жертви в СРСР розглядалися комуністичними ідеологами та правлячою верхівкою як плата за побудову «нового світу». Для комуністичного режиму СРСР діти були своєрідним сировинним матеріалом, з якого можна було витворити «радянську людину». У подібний спосіб сучасні російські чиновники заявляють про потребу «виправлення» українських дітей, про необхідність любити «нову батьківщину». Русифікація й асиміляція – спільні дії тоталітарного комуністичного та сучасного путінського режимів.

Жахливі геноцидні умови життя, створені в 1932-1933 роках, призвели до катастрофічної смертності українських дітей. Проведений проф. В. Сергійчуком аналіз смертності окремих річних вікових груп у різних районах УСРР засвідчив величезні втрати дітей внаслідок Голодомору-геноциду. Це відобразилося на кількості учнів у післяголодоморному періоді – за шкільні парти в середньому сіло лише 30-40% від усіх дітей, народжених у відповідні роки.

У голодне лихоліття 1932-1933 рр. найменше шансів вижити мали саме діти. Адже для свого повноцінного росту та розвитку дитячий організм потребує достатнього обсягу їжі. Нестача поживних речовин може завдати непоправної шкоди для фізичного і розумового розвитку дитини, знижує опірність організму до хвороб та призводить до смерті.
Відсутність будь-яких можливостей нагодувати своїх дітей змусило багатьох матерів зважуватися на відчайдушний крок – привозити їх до найближчих міст і залишати на вокзалах, у під’їздах будинків, на порогах лікарень, дитбудинків, на базарах… Це призвело до появи величезної кількості безпритульних дітей, що заполонили усі міста та містечка УСРР.

З 1932 р. було запроваджено т. зв. «приймальники-розподільники», завданням яких було «збирати» безпритульних дітей, проводити їхню «дезсанобробку», надавати новий одяг та забезпечувати їхній перехід до закладів опіки. Виловом дітей займалася міліція і Державне політичне управління.

Однак утримання дітей у таких закладах не було умовою їхнього виживання. Радше навпаки – в дитбудинках у концентрованому вигляді поставав цинізм «радянської влади», яка під гаслом «боротьби з безпритульністю» фактично не забезпечуючи цих дітей харчами та не створюючи жодних умов для життя, часто лише відтерміновувала їхню голодну смерть.

На кінець травня 1933 року переповнені притулки в Харківській області містили 24,5 тис. дітей. Крім них, по області було зібрано ще 27,8 тис. безпритульних дітей, що потребували забезпечення. У Запоріжжі лише з травня 1932 до листопада 1933 років в «Будинку немовляти» померло 788 дітей у віці до 8 років. А в Києві в одному дитбудинку №15 за один день (7 квітня 1933 року) померло 15 немовлят у віці від 1 до 8 місяців.

У Миколаєві в дитячому будинку «Червоне сонечко» акти про народження містять позначки «підкидьок», «вихованка (вихованець) дитбудинку». У численних записах про смерть її причиною вказано дистрофію. Деякі діти народжувалися настільки кволими, що жили всього кілька днів, записи про них містять лише прізвища, без імен і навіть статі, неначе їх і не було…

Не менш цинічним з боку «радянської влади» була турбота про сільських дітей-сиріт, батьки яких померли голодною смертю – їх віддавали «під патронат» селянам (колгоспникам та одноосібникам), які самі часто були позбавлені засобів для існування, зумисне перекладаючи відповідальність за життя і долі цих дітей на інших знедолених. Харчування на межі виживання, хвороби, лахміття замість одягу, злиденні умови проживання дітей-сиріт – усі ці атрибути дитбудинків 1930-х років поєднувалися з повсюдним декларуванням турботи «радянської влади» про дітей, з «більшовицьким вихованням» нової, «комуністичної» людини.

Окрему категорію дітей в роки Голодомору складали діти т. зв. «куркулів». Цих «класових ворогів народу» депортовували цілими сім’ями, створюючи в місцях призначення навіть окремі бараки для дітей. У складі депортованих у 1931 році 31 655 «куркульських родин» (всього 131 909 осіб) було 45 858 дітей. Дитячі концентраційні табори для дітей були й в УСРР – під виглядом дитбудинку в с.Личанка Миргородського району такий концтабір існував з 1930 по 1934 рік. Дітей «куркулів» публічно таврували, обмежували у праві здобуття освіти, вільного вибору роботи чи місця проживання.

Окрім фізичного винищення Голодомор завдав непоправних втрат цілому поколінню українських дітей. У них назавжди закарбувалися морально-психологічні травми, що в подальшому впливали на їхній життєвий шлях. Психічний злам, якого зазнали жертви Голодомору, залишив відбиток і в наступних поколіннях.

Сучасний злочин геноциду має інший характер, однак ідентичну мету – знищення української нації. Однією з ознак цього злочину є насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу. Впродовж сучасного етапу війни російські окупанти насильно депортували в росію тисячі українських дітей (за офіційною статистикою рф – до 300 тис., що, однак, може бути перебільшенням). Насильне вивезення населення супроводжується принизливими процедурами т. зв. «фільтрації», внаслідок якої багато українських громадян опиняються у спеціальних «таборах» та їхня доля тепер невідома.

Як і в роки Голодомору-геноциду, цинічно зараз виглядає піклування росіян про депортованих українських дітей – спочатку їх позбавили житла, покалічили їхнє життя, в багатьох із них забрали найдорожче – вбили батьків, а потім «великодушно» про них піклуються.

За даними дитячого фонду ЮНІСЕФ, на початок цього літа, двом із трьох українських дітей довелося залишити свій дім через російську агресію. З усіх 7,5 млн українських дітей близько 5,2 млн потребували гуманітарної допомоги – 3 млн всередині країни та понад 2,2 млн за кордоном.

За повідомленням Офісу генерального прокурора України, станом на початок жовтня 2022 року загальна кількість постраждалих від війни дітей складає 1200 осіб: 416 дітей загинуло, близько 784 поранено. При цьому відсутня інформація про загиблих та поранених дітей з тимчасово окупованих територій. Зниклою безвісти вважається 231 дитина. За даними Національного інформаційного бюро, встановлено особу 7 552 дітей, депортованих в росію, з них повернуто лише 55.

Російськими обстрілами пошкоджені близько 2500 закладів освіти, з них 289 – повністю зруйновані. 506 тисяч українських дітей 1 вересня розпочали навчальний рік у школах Євросоюзу. На початок вересня там продовжували перебувати понад 16 тисяч українських вчителів.

Мільйони українських родин відчули та відчувають на собі геноцидну політику росії. Багато українських дітей вже не дочекаються своїх батьків, тисячі дітей опинилися в окупації під загрозою для свого життя та здоров’я. На окупованих територіях загнаних за шкільні парти учнів піддають впливу безглуздої антиукраїнської пропаганди, маючи на меті позбавити їх власних коренів та ідентичності, виховати слухняних рабів тоталітарної системи, розчинити їх у смердючому болоті «русскава міра». Така ж доля очікує й українських дітей, депортованих у росію.

Діти – майбутнє нації. Для України як демократичної держави незаперечною цінністю є життя та здоров’я кожної української дитини. Тому першочерговими завданнями держави є піклування про усіх дітей, що втратили батьків, повернення усіх депортованих дітей, ментальна деокупація дітей, що виросли в тимчасово окупованих територіях України.

Марія Бачинська,
кандидат економічних наук,
старший науковий співробітник
Інституту дослідження Голодомору
Національного музею Голодомору-геноциду

Ілюстрація – Ніна Марченко “Діти Голодомору”.