Як таємні фотографії Голодомору стали найціннішим експонатом?
У четвер, 24 листопада, в Залі пам’яті Музею відбулася публічна дискусія «Як таємні фотографії Голодомору стали найціннішим експонатом?». Подія відбулася в межах виставки «Leica, що бачила Голодомор». Модератором заходу був Олег Криштопа, письменник, автор YouTube-каналу «Історія для дорослих».
Участь у дискусії взяли:
– Самара Пірс, праправнучка Александра Вінербергера, яка зберігає альбом із фотографіями Голодомору та фотокамеру, якою прапрадід фотографував жертв геноциду в Харкові в 1933 р.;
– Василь Марочко, професор, співробітник Музею Голодомору та Інституту історії України НАН України, який був одним із перших істориків, що відкрили ці фото для України;
– Оксана Юркова, кандидат історичних наук, Інститут історії України НАН України;
– Яна Гринько, завідувачка експозиційно-виставкового відділу Музею Голодомору.
Самара Пірс поділилася з присутніми власними розвідками про життя прапрадіда Александра, а також зацитувала кілька цікавих моментів із його брошур-спогадів, які після повернення з СРСР Вінербергер опублікував. Це оповіді про страшні реалії життя в країні, яка будувала соціалізм, зовсім не рахуючись із жертвами. Зауважимо, що ці спогади, надруковані старонімецьким шрифтом – готикою, так і не були перекладені українською та видані в Україні.
Як відомо, негативи фото, зроблені в голодуючій Україні, Александру Вінербергеру вдалося таємно вивезти дипломатичною поштою в Австрію. Там інженер надрукував знімки та оформив у альбоми, один із яких подарував кардиналу Теодору Інніцеру. Знімки з’явилися як ілюстрації в брошурах Вінербергера, а також у книзі німецького публіциста Евальда Амменде «Чи повинна голодувати Росія?». Уже в незалежній Україні фото Вінербергера заново відкрив історик Василь Марочко, який у 2003 році їх опублікував у праці «Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки».
«У 2003 році, перебуваючи у Відні на конференції, я дізнався від громадської діячки Марії Дзерович про ці знімки, що зберігаються у місцевій університетській бібліотеці. Після того, як я їх побачив особисто, ми зробили все можливе, щоб ці фото повернулися в Україну. Адже меморіально-правова і науково-документальна цінність світлин Вінербергера – колосальна», – розповів Василь Марочко.
Історик Оксана Юркова на основі власних досліджень розповіла, що Александр Вінербергер ще за життя намагався надати розголосу своїм фотознімкам. Він пропонував їх різним виданням та інформаційним агенціям, листувався з Українським бюро в Лондоні. Знімки навіть з’явилися в кількох україномовних виданнях за кордоном, про що стало відомо зовсім недавно. Але знову ж таки належної інформаційної хвилі довкола злочину сталінського режиму не здійняли. Також дослідниця наголосила на тому, що добираючи ілюстрації періоду Голодомору, слід виважено і відповідально ставитися до їх автентичності. Адже й сьогодні в інтернеті можна побачити багато світлин, зроблених під час голоду в 20-х роках минулого століття, які називають світлинами Голодомору, але вони такими не є. «Це дозволяє нашим недругам говорити, ніби використовучи неправдиві фото, ми розповідаємо неправду і про Голодомор», – зазначила вона.
Про важливість фото у виставковій та експозиційній діяльності розповіла Яна Гринько. Вона наголосила, що знімки Александра Вінербергера займуть важливе місце в майбутній основній експозиції другої черги Музею Голодомору, яке наразі триває. Вони стануть символом правди про Голодомор, яка випливла нагору навіть через багато років замовчування злочину.