Музею передали книгу спогадів «Смак березової кори»
«Що залишиться зі мною на все життя, так це плач голодних дітей. Матері намагалися їх заспокоїти, але плач не вщухав. Коли раптом надовго наставала тиша, ми дивилися один на одного, не промовивши жодного слова. Ми знали, що це означає: за мить через двері винесуть ще один труп.
Я ніколи не забуду, що сталося зі Світланою та її чоловіком Петром. Їхні батько і мати переїхали до них після того, як їх виселили з дому молоді агресивно налаштовані комуністи. У подружжя було п’ятеро дітей, найстаршому з яких було сім років, і ще одна дитина була на підході. Світлана не працювала в колгоспі, тому що не могла залишити дітей на піклування батьків: батько був божевільним, а мати ледве давала собі раду. Петро був єдиним годувальником, і їжі, яку він приносив в обмін на свою роботу, було недостатньо, щоб прогодувати сім’ю. Світлана була не в змозі годувати наймолодшу дитину, тому що сама була повністю виснажена.
У відчаї Петро у 1933 році вирушив на до міста в пошуках їжі для своєї сім’ї. Щодня його дружина стояла на вулиці і дивилася, чи не повертається він. Минали тижні, але він не з’являвся. Я пам’ятаю, як вона ходила просити їжу всюди, але всі були голодні.
Потім вона народила хлопчика. Вона дала йому ім’я свого чоловіка Петра, про якого шепотілися, що він ніколи не повернеться. Моя мама допомагала приймати пологи. Дитина була худенька і плакала кілька днів. У нього було мало сил смоктати груди, а молоко не прибувало. На третій день плач припинився. Залишилося горе матері, худенькі діти, що притискалися до неї, сиротливий погляд старого діда і плач каліки-бабусі.
Дитину поклали в могилу, але вночі Світлана відкопала її знову. Наступного дня її діти були нагодовані. Про те, що сталося, знали всі в селі. Це був не єдиний випадок, коли трупи слугували їжею для інших. Були історії про те, як дітей продавали голодним покупцям.
Петро так і не повернувся, а Світлана збожеволіла, оскільки її діти помирали один за одним. Одного разу її тіло знайшли на кладовищі біля могил її дітей…»
Ці спогади належать свідку Голодомору Наталі Похватній. Вона народилася у селі Макіївка (нині Білоцерківський район Київської області), де й пережила Голодомор. В роки Другої світової війни була вивезена на примусові роботи до Німеччини, звідки в Радянський Союз вже не повернулася.
Жінка оселилися в Бельгії, але пережите в дитинстві пронесла через усе своє життя. Згодом ці спогади записала донька пані Наталі Поліна Коппенс та видала окремою книжкою. Примірник цього видання фламандською мовою (De smaak van berkenschors) в 2019 році було передано Музею Голодомору. А в цьому році книга, завдяки зусиллям родини, вийшла в перекладі українською. Днями її примірник під назвою «Смак березової кори» отримав і Музей Голодомору.
Як написала в передмові пані Поліна, вона уклала цю книгу «як данину пам’яті моїй матері і водночас тисячам інших українських жінок, які ніколи не мали можливості розповісти про свій досвід».
Дякуємо Поліні за збережені спогади і родинну пам’ять, а Тетяні Никон, племінниці авторки, за те, що привезла і подарувала книгу нам.