Музею передали спогади про Голодомор, записані свідком Катериною Завроцькою на початку 1990-х років
Киянин Максим Бажал передав Музею Голодомору спогади своєї тітки Катерини Гаврилівни Завроцької (в дівоцтві Бажал), 1919—1995. 13-річною дівчинкою вона пережила Голодомор в Роменському районі на Сумщині. А перед цим родину її батька Гаврила Бажала, в якій росло четверо дітей, розкуркулили, главу сім’ї заарештували та кинули до в’язниці. Завдяки добрим людям, які навіть у той важкий час ділилися останнім, всі вони вижили. Катерина Гаврилівна закінчила Дніпропетровський медичний інститут та все життя працювала хірургом-гінекологом у лікарні в Лисичанську, де її всі знали і поважали. Адже врятувала багато життів вагітним з патологіями.
У 1949 році вийшла заміж за Юзефа Завроцького, в родині народилися дві доньки – Тетяна і Вікторія. Та родинне щастя було недовгим. У 1963 році Юзеф помер від травми голови, яку отримав узимку, коли йшов на виклик до хворих дітей (був лікарем-педіатром). Катерина Гаврилівна виховувала дочок сама, важко працювала. А в останні роки життя почала записувати свої спогади, які закінчила 3 березня 1992 року. Ці записи, зроблені у звичайному товстому зошиті, зберігаються у дочки Тетяни в Харкові. Вона люб’язно надала його у тимчасове користування двоюрідному брату Максиму Бажалу, а він оцифрував ці спогади та поділився з нами. За що ми щиро дякуємо, адже кожне таке свідчення – вкрай важливе, особливо від людей, яких уже ніколи не зможемо розпитати.
Спогади Катерини Завроцької цінні ще й тим, що вона детально описала життя родини та сільської громади до колективізації та розкуркулення, коли життя було заможним і щасливим, хоч і наповненим важкою селянською працею. Але серед тої праці було місце й відпочинку, й навчанню, й самодіяльності і навіть театру!
Та все це було зруйноване на початку 1930-х років, а потім остаточно поховане Голодомором.
Отже, слово – авторці спогадів, Катерині Завроцькій (подано в перекладі з російської на українську мову).
Катерина Гаврилівна Завроцька (Бажал), 1919—1995, з чоловіком. Народилася в Левондівці Роменського району Сумської області. Найстарша дочка в родині, після закінчення школи в Ромнах вступила до Дніпропетровського медичного інституту. В 1949 році вона вийшла заміж за етнічного поляка Юзефа Завроцького (1914—1963), в них народилося дві доньки – Тетяна (1950) та Вікторія (1955). (Тут і далі примітки під фото – М. Бажала).
ДИТИНСТВО
Період мого життя до тринадцятирічного віку можна назвати найщасливішим, щасливим дитинством. Він збігся з розвитком НЕПу в країні, тобто Нової Економічної Політики, яка характеризувалася розквітом економіки та розквітом життя, коли було дозволено приватну власність на землю та знаряддя виробництва.Усі люди в цей період жили у достатку, бо працювали на себе, на своїй землі з повною віддачею. Люди у нашому селі любили землю. Напевно, як і усюди у будь-якому селі. Нещодавно я дивилася документальний фільм про Амосова, де він сказав, що приватна власність — це невіддільна органічна частина людської особистості. Краще й не скажеш, це справді так.
Треба було бачити, з якою любов’ю люди обробляли свою землю: вони рано вставали й лягали пізно; кожен намагався, щоб у нього врожай був кращим і більшим, ніж в іншого, щоб його худоба і подвір’я мали кращий вигляд, ніж у сусіда. Це, по суті, і було змаганням, але лише вільним, без примусу, без настанови; воно виходило саме по собі, відбувалося природним шляхом, в такий спосіб і здійснювалася конкуренція. Я пам’ятаю, як за зиму кожен господар відгодовував свого жеребця, а навесні виводили на вигін для обкатки. Усі люди виходили подивитись, це було неповторне видовище! Скакуни були, як на підбір, один одного кращий – вимита, вичищена шкіра на них грала всіма фарбами веселки, а господарі, дивлячись на них, раділи та пишалися своїм скарбом.
Але не можна сказати, що ці люди замикалися в приватновласницьких інтересах, їм був притаманний і колективізм, громадська думка, суспільні інтереси, вони жили дружно і в радості, і в біді, допомагали один одному, трудомістку роботу виконували спільно, гуртом.
Так, улітку, коли починалося збирання врожаю, люди збиралися всім селом і обмолочували зерно по черзі кожному господареві, возили молотарку з двору до двору і молотили всією юрбою. Жінки готували обід на всю компанію. Всі дружно працювали та дружно їли, з випивкою, звісно, і з піснями. Весело закінчували робочий день, а вранці збиралися у наступного господаря. Весною, коли розпускалася трава в луках і розцвітали квіти, щонеділі всі люди, старі й малі, збиралися на лузі, влаштовували гуляння, співали, грали, танцювали, збирали квіти, весело проводили своє дозвілля. Взимку жінки збиралися в одній хаті, пряли пряжу, співали пісні, розмовляли про те, про це, ділилися новинами. Восени жінки ходили одна до одної допомагати різати капусту, де теж спілкувалися. Тобто це були нормальні людські стосунки, нормальне людське життя, воно залишило в мені приємні спогади й справило на мене благотворний вплив, воно заклало в мені здорові моральні підвалини. Не знаю, чи запам’яталося Миколі та Марії це життя, але я застала шматочок щасливого дитинства, воно було сите та безхмарне (Микола та Марія – молодші брат і сестра Катерини, прим. Максима Бажала. – Ред.).
Дуже добре пам’ятаю хутір, де ми жили. Очевидно, це були ще столипінські хутори (такі хутори з’явилися в результаті столипінської реформи, направленої на підвищення ефективності сільського господарства. Основною ідеєю реформи був перехід до фермерства. – примітка М. Бажала).
Це було маленьке село, що налічувало близько 100 дворів, називалося Левондівка – на ім’я пана Левандовського. Воно було гарне, усе потопало в садах, а в кінці села був ставок, далі – луг із сіножатями. Усі двори були обнесені парканами й розташовувалися по овалу на вигін, а посеред вигону стояла гарна цегляна будівля – це була наша школа-чотирирічка, обсаджена пірамідальними тополями з усіх боків та чагарниками акації, підстриженими на рівні огорожі. У дворі школи були розбиті грядки з квітами, до того ж садили та доглядали грядки самі школярі: кожен клас мав свою, закріплену за ним ділянку.
Гаврило Свиридович Бажал (народився приблизно 1891-1895 рр., помер орієнтовно в 1968-1970 рр.) Родом із села Левондівка Роменського району. Його батько був заможним селянином, мав землю. Після смерті батька Гаврило успадкував частину землі і став, за уявленнями радянської влади, «куркулем». Під час примусової колективізації майно в нього забрали, а його самого заарештували.
Подвір’я у людей було сплановано так, що будинок виходив на вигін, а город і сад виходив углиб двору. Двори у кожного були доглянуті, виметені, вичищені, обнесені парканами, доріжки посипані піском. Кожен господар намагався, щоб його двір був не гіршим, ніж у сусіда, тобто змагалися.
Я вже писала, що у кінці села був ставок з очеретом. У ньому водилися карасі та коропи. Усі люди ловили рибу – хто ятерами, хто відром. Ми теж ходили ловити рибу і купалися влітку в цьому ставку. А взимку каталися на ковзанах та ковганках. Ковганки робили самі із соломи та кінського гною: вимащувалося таке гніздечко у вигляді тазика і щодня дно цього тазика поливали водою, яка замерзала, і виходило крижане дно у крижаному тазику. Потім сідаєш у цю ковганку, і вона летить з гори зі свистом, мчить як стріла, тільки вітер свистить у вухах. Насолода величезна!
Осередком культури на цьому хуторі була школа, точніше вчитель, який у ній працював, – Антон Данилович Калюжний. Виходець з білогвардійських офіцерів, надзвичайно вихований, культурна людина і справжній Вчитель у повному розумінні цього слова, сіяв вічне, добре, справедливе. Його дружина – справжня аристократка – допомагала йому у всьому. Вони жили при школі. Мабуть, доля випадково загнала їх у таку глушину (такі люди тоді рятувалися, як могли). Я провчилася 4 роки, тобто закінчила при цьому вчителі початкову школу, зробила перші кроки у навчанні. Від цього навчання в мене залишилися найприємніші спогади на все життя. Тільки тепер я зрозуміла, що таке перший вчитель і як він багато важить у житті кожної людини!
То був той самий Сухомлинський. Антон Данилович заклав у мені початок початків у подальшому моєму житті, він став для мене дороговказом. Де б я потім не вчилася, завжди була відмінницею, і мені здається, що тільки завдяки йому – він заклав основи основ у науці. Коли я стала дорослою й у мене з’явилися свої діти, то першу вчительку я для них вибирала сама всякими правдами й неправдами.
Учнів у нашій першій школі у Левондівці було мало. Тому вчитель кожному міг приділити багато часу, займався з кожним індивідуально, старанно, з повною віддачею, віддавав кожному частку своєї душі та серця. Водночас він був суворим та вимогливим: якщо хтось не виконав домашнє завдання, відправляв додому. Але таких було мало, бо приходити до нього з невивченими уроками було просто соромно. Калюжний умів цікаво проводити уроки, а на перерві організовував з нами цікаві ігри, ми були весь час під його наглядом, він нас не випускав з уваги. Під час літніх канікул влаштовував походи, водив нас на екскурсії до міста, поміщицьких садиб, лісів…
Антон Данилович вибирав найкрасивіші куточки природи та долучав нас до неї, пояснював, як росте та розвивається кожна комашка, кожен кущик, трава. У лісі ми варили кашу, точніше він варив, а ми збирали дрова, їли разом біля багаття, учитель розповідав нам цікаві історії, казки. Потім ми збирали квіти та рослини для гербарію, грали у різні ігри під його керівництвом. У школі Калюжний організував живий куточок: там були і білочка, і хом’ячок, і їжачок. Ми їх годували, корм приносили з дому. Чому я так докладно на цьому зупиняюся? Тому що це запам’яталося мені на все життя.
Пам’ятаю, у школі була величезна зала, а в кінці неї – величезна сцена із завісою та декораціями, які, до речі, Антон Данилович малював сам. На цій сцені ми часто виступали перед своїми односельцями як артисти: співали, танцювали, декламували, розігрували маленькі п’єски, інсценування казок… Так, наприклад, у казці «Червона шапочка» я була онукою, а в “Дід та ріпка” – мишкою. Так брали участь інші діти у різних ролях і цим займався сам Антон Данилович та його дружина: вона шила нам костюми, брала участь у репетиціях, вносила свої коригування.
Ось такі люди несли культуру в маси, займалися справжнім вихованням покоління, що підростає – не на словах, а на ділі. Цей учитель, мабуть, і прищепив мені любов до науки з дитинства. Щоправда, потяг до навчання у мене був, напевно, від народження, бо у 6 років мені дуже хотілося вчитися у школі і я попросила свою бабусю, щоб вона мене оформила до школи. Вона повела мене до вчителя з цією метою, а він сказав: «Нехай ще побігає трошки!» Я відразу ж відповіла: «Ви тут заждіть, а я трошки побігаю і зараз до вас підійду!». Він, звичайно, засміявся, але дозволив мені відвідувати школу вільним слухачем. Я з великим задоволенням ходила до школи зі своїм двоюрідним братом Гришею, який вчився дуже погано. Його часто карав вчитель, соромив перед усіма учнями. А мені було соромно за нього і шкода його, тому я плакала.
Згадуючи зараз цього вчителя та аналізуючи, зовсім дорослою, думаю, що це була, мабуть, обдарована людина від природи, він добре грав на скрипці, умів підбирати голоси за допомогою камертону, організовував на нашому хуторі співочий гурток, драмгурток із дорослих. Вони ставили такі п’єси з української класики, як «Наталка Полтавка», «Безталанна», «Украдене щастя» та інші. Головні ролі у цих п’єсах виконували мої батьки. Так, Наталку грала моя мати, вона мала приємний голос, а пана Возного – мій батько. Треба сказати, що мій батько був передовою та культурною людиною в нашому селі, тяжів до культури, до пізнання світу. Він підтримував дружні стосунки з цим учителем, допомагав йому в усіх цих заходах, допоміг зробити сцену у школі, їздив у місто за костюмами (брали напрокат у театрі); так що виступали як справжні артисти. Антон Данилович був у них і режисером та постановником.
Ліворуч – Марфа Костянтинівна Бажал (Хілько), 1899—1971. Народилася на хуторі неподалік від Левондівки. Її батьки вирубали галявину просто в лісі, побудували хату і облаштувалися там жити, вели натуральне господарство. Були незаможними, але їм усього вистачало на життя. Фото дореволюційного періоду.
Як батько, так і мати для того часу були грамотними людьми, вони здобули церковнопарафіяльну чотирикласну освіту, мати мала навіть похвальну грамоту. Ми мали навіть свою маленьку бібліотеку: там був і Толстой, і Гоголь, і Чехов. Батько дуже любив Остапа Вишню, розповідав напам’ять його гуморески. Був і «Робінзон Крузо», я прочитала його в ранньому дитинстві.
Одного разу я почула, як вчитель умовляв батька продовжити мою освіту, бо вважав, що я маю на це дані. Батько пообіцяв, йому це було нескладно, бо матеріально ми були забезпечені. Як я вже писала, батько мав 7 га землі, вона приносила відповідний прибуток. Крім того, він займався дрібною торгівлею – це було його хобі, він любив та вмів торгувати. Так, у селі батько купував у людей живих свиней, різав їх, обробляв туші та возив продавати до міста, а ми щодня їли свіжину. Бабуся дуже смачно готувала ковбаси; кишки начиняла борошном, картоплею, кашею. Ми добре харчувалися і добре одягалися.
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ТА ГОЛОДОМОР
Цей період нашого життя розпочався з 1931 року, а може й раніше, коли розгорнулася на селі колективізація. Все почалося з того, що до села приїжджали представники з міста, збирали людей до школи на сходку та посилено агітували записуватись до колгоспу. Але ніхто добровільно не погоджувався. Так тривало близько року. Потім ці ж представники з міста почали приїжджати цілими бригадами на підводах, заходили до кожного подвір’я, шукали зерно, борошно, харчі. Нічим не гидували, забирали все, що знаходили; складали на підводи та відвозили до міста. Пам’ятаю, як вони металевими шомполами протикали копиці соломи, земляну підлогу та просто землю у дворі – намацували, де в кого що приховано, і забирали насильно, попри плач дітей та матерів. Жодного жалю, ніякого співчуття ні до дітей, ні до старих! Це було страшне видовище, це був справжній грабіж! І так це тривало десь близько року.
Нарешті, настав 1933 рік – справжнє поголовне голодування. Усі запаси, у кого лишилося хоч щось, було з’їдено. Почали їсти траву та листя дерев, люди почали хворіти та вмирати від голоду. Хто міг ще рухатись, їхали хто куди.
Ще до початку голодування людей у нашому селі розділили на три класи: кулаки, середняки та бідняки. Кулаків та бідняків було мало, одиниці. Решта – середняки. Ми і дядько Грицько потрапили в кулаки, бо ми мали по 7 га землі, а решта – по 5-6 га і менше. Ще два брати Радченки теж були зараховані до кулаків, бо вони мали машину-молотилку, якою обмолочували людям зерно. І ось нас, чотирьох господарів, почали розкуркулювати. Радченки, обидва брати, одразу ж поїхали до міста, залишивши все, а ми залишились і чекали, які над нами влаштовуватимуть знущання. Спочатку прийшли і ні за що ні про що заарештували батька та посадили до в’язниці. Ми залишилися з матір’ю одні, четверо дітей. Наймолодшим був Ваня, йому було 4 роки, він хворів на туберкульоз колінного суглоба. Бабусю забрала наймолодша її дочка Ірина.
Хоч люди й не хотіли йти до колгоспу, але його таки почали будувати. Для цього забрали всю землю; навіть ту, що під городами та садибою. Забрали сарай, гумно, комору, коня, корову та птицю. Залишилася тільки велика кульгава кобила, на якій мати їздила по родичах і заробляла для нас харчі, бо ми залишилися без засобів для існування. В єдиній нашій хаті влаштували громадську перукарню. Туди приходили мужики стригтися та голитися. Вони там курили, плювали і матюкалися, а ми сиділи на грубці і змушені були все це слухати, і чекали, коли мати привезе щось поїсти. Потім уже перестала привозити, бо у людей теж нічого не було – усі голодували, виживали хто як міг. Багато хто вмирав, дехто виїжджав на Донбас і там рятувався від голоду. Ми ж продовжували сидіти і голодувати, почали їсти кору дерев, мерзлу картоплю.
Згадався епізод, як ми добували цю картоплю. Неподалік нашого села був радгосп, де панувала безгосподарність, як скрізь у радгоспах. І ось там у буртах замерзла картопля. Її, звичайно, викинули на сміття, а люди накинулися на неї, почали розбирати для їжі. Ми з Миколою теж побігли туди, щоб набрати картоплі, але не тут було! Якийсь кремезний чоловік почав бити нас по руках, не давати цю картоплю. Ми плакали, кричали, і якийсь чоловік заступився за нас, каже: «Навіщо ж ти б’єш дітей?» А той відповідає: «Хіба ти не бачиш, чиї це діти? Це ж діти Гаврила!» Значить, за його психологією, виходить – якщо Гаврилові, то не мають права їсти навіть мерзлу картоплю! Так в дитячих душах сіяли злобу, ненависть і образу на все життя.
Так продовжували ми своє бідне існування, перебивалися абияк. А ранньою весною 1933 року, коли з’явилася трава і листя на деревах, ми почали їх їсти. Людям, які пішли до колгоспу, давали якусь баланду, а в нас і цього не було, бо до колгоспу нас не приймали, як куркулів. Невідомо, що було б з нами, якби батько не втік з в’язниці і не забрав нас до міста.
Тут треба описати, як саме він нас забирав. Я вже казала, що жили ми на грубці, а потім і звідти нас вижили. Мовляв, ми заважали роботі перукарні! Нам дала притулок сусідка. Видно, вона була доброю жінкою, звали її Палажечка. Вона ховала нас, таємно перетримувала, щоб ніхто не знав. Удень вона ховала нас під столом – завішувала довгою скатертиною, – а вночі ми спали нормально. Ця добра жінка годувала нас, чим могла, ділилася останнім, а в неї теж було четверо дітей нашого віку! І ось, пам’ятаю, батько прийшов вночі (насилу розшукав нас) і сказав: «Збирайтеся, підемо в місто!». Збирати нам не було чого, сусідка нагодувала нас, з тим і пішли. Ішли тихо, крадучись під парканами, ніби якісь злочинці, щоб нас ніхто не побачив і не затримав. Пішли непоміченими. То була весна 1933 року. Ніч була темна, холодна, йшов дощ, дорогу розмило. Ми ледве витягали ноги з бруду, а на ногах – подерті чоботи. Ноги мокрі, одяг мокрий, ми замерзли, але все йшли і йшли. Ваню батько та мати по черзі несли на руках (а це близько 15 км!).
Іван Гаврилович Бажал (1929—1982), батько Максима Бажала, у віці 9 років. «Пух від голоду під час Голодомору. Послизнувся на мокрій підлозі, коли сестра Катя її мила, і зламав праву ногу в коліні. Організм був ослаблений, півроку коліно гнило. Лікарня в місті Ромни була переповнена, Ваню не приймали. Шкільний вчитель Катерини знав про тяжку ситуацію в родині, він узяв хворого Івана, приніс його до лікарні і залишив у приймальному відділенні. Вони вимушені були залишити дитину в себе. Тоді багато було таких дітей. То була не просто лікарня, а пансіонат, в якому дітей годували і лікували та навчали. Там були різні гуртки, де діти опановували основи різних професій: музикантів, художників, слюсарів, теслярів тощо. Коліно в мого батька загоїлося, але нога все життя у нього не згиналася. Він пробув у пансіонаті 4 роки! Там він навчився грати на всіх струнних інструментах – мандоліні, гітарі, балалайці. Пізніше це його годувало в школі (вони їздили з шкільними концертами самодіяльності) та інституті (керував оркестром народних інструментів). Закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості (зараз НУХТ), став інженером-цукровиком, доктором технічних наук, професором, зав. відділом цукру і цукристих речовин в інституті Колоїдної хімії Академії наук України».
Насилу ми дісталися міста і оселилися в підвальному приміщенні невеликого будинку, де жив знайомий батька, один єврей. Мабуть, він був теж доброю людиною. Батько з ним попередньо домовився, коли втік із в’язниці. У цього єврея теж було четверо дітей нашого віку: Зяма, Хаїм, Ліза та Борис. Незабаром ми з ними потоваришували і микали горе разом, бо вони теж були бідні. Ми разом з ними збирали шкурки від картоплі на смітнику та смажили просто на вогні. Так що сьорбали одне й те саме.
У місті в цей час, так само як і в селі, був страшний голод і лютував висипний тиф. Всі, окрім мене, захворіли на висипний тиф і були відправлені до лікарні. Це врятувало нас спочатку від голоду. Отже, жили ми в цьому підвальному приміщенні, яке складалося з однієї маленької кімнати. Там стояло одне ліжко, де ми, діти, спали на ньому, лягаючи поперек, а батько та мати – на якихось підмостках. І ось ми у місті живемо у підвалі без засобів для існування, без грошей, без квартири, без прописки, без права на існування та на життя взагалі.
Примітно, що в Харкові у магазинах продавався хліб, хоч і були за ним колосальні черги. А у Ромнах хліба не було зовсім. Люди вмирали на ходу, валялися мертві на вулицях, у спустошених будинках, за ніч не встигали вивозити трупи. Та й вивозити не було кому, бо люди були ослаблені, ледве ходили, я їх бачила – і живих, і мертвих. Дай боже ніколи більше не бачити такого, це страшне видовище. Вже в медінституті я дізналася, що існують дві стадії захворювання від голоду: суха та набрякла. І справді, я бачила цих людей. Одні – набряклі, розпухлі, з потрісканою шкірою, з-під якої тече вода, а поруч – легкий скелет, обтягнутий шкірою. Але очі у всіх однакові: сухі, зі страшним поглядом. І таких людей багато, вони лежали на горі, що спускалася від базару до передмістя, де ми жили. Краще не згадувати!
Були навіть чутки, що в одному будинку поряд з нашим жили люди, які виловлювали маленьких дітей, різали їх і варили з них холодець, а потім продавали на базарі. Люди знали про це, але купували та їли.
Я упустила ще один момент: якось батько відправив мене в дальнє село і влаштував нянькою (няньчити маленьку дитину в сім’ї), хоча я й сама ще була дитиною. Але він думав, що в такий спосіб врятує мене з голоду. Він мені сказав, що якщо я вип’ю за день одну склянку молока, то залишуся живою. І ось я вимірювала, скільки ложок може поміщатися у склянці, і рахувала ложки, коли їла із загальної миски. Треба сказати, що молоко у моїх господарів було на вагу золота. Вони теж голодували, їли бур’ян та листя дерев. Листя сушили, товкли, бур’ян варили та пекли з цієї суміші маторжаники, їли їх, а молоком запивали. На таких харчах я довго не могла протриматися і втекла звідти. Ішла одна пішки 50 км.
З 1934 року голодування пішло на спад, з’явився хліб – спочатку за картками, а потім і у вільному продажу. Так життя поступово почало покращуватися, голодна смерть уже не загрожувала нам. Навіть народилася наймолодша наша сестра Віра.
Брати і сестри Бажали зі своєю мамою Марфою на весіллі Івана. Зліва направо: Катерина Гаврилівна, Микола Гаврилович, Марфа Костянтинівна, Марія Гаврилівна, Іван Гаврилович Бажали, Галина Петрівна (моя мама), Петро Порфирович та Катерина Іллівна Воронежські (дідусь та бабуся по маминій лінії). На фото відсутня Віра Гаврилівна Бажал, 1934—1941?, наймолодша донька в родині. Зникла безвісти в 1941 році після евакуації з дитячим будинком. Її так і не знайшли, хоча брат Іван Гаврилович все життя кожні кілька років подавав запити в Інюрколегію СРСР.
Микола Гаврилович Бажал, 1921—1984, ветеран Другої світової війни, капітан, командир артилерійської батареї, учасник Курської битви, нагороджений багатьма орденами і медалями, зокрема орденом Бойового Червоного Прапора. Восени 1944 року біля озера Балатон в Угорщині отримав третє (важке) поранення, внаслідок чого втратив праву руку. Після війни закінчив Одеський наргосп (тоді ОКЕІ), залишився там працювати, став професором-економістом, завідував кафедрою банківської справи, був проректором.
Марія Гаврилівна Топліашвілі (Бажал), 1924—2013. Потрапила до Німеччини остарбайтером. У 1945 році познайомилася там з Симоном Топліашвілі, який став її чоловіком. Довгі роки прожила в Тбілісі, працювала швачкою.