«Батько зі сльозами на очах показував, де була наша земля»
Все розпочалось з коментаря в Інстаграм на сторінці у krapka.krapka
Одна з читачок Тетяна відреагувала на фото з намистом блогерки, зауваживши, що сімейних реліквій в українських родинах так мало, бо люди змушені були їх вимінювати на їжу в 1933 та 1947 роках.
krapka.krapka сконтактувала жінку з нашим музеєм і вже у неділю, 11 лютого, Тетяна разом з мамою Софією Пантелеймонівною завітали до Музею Голодомору.
Куликовська (Жолоб) Софія Пантелеймонівна, 1940 р.н., народилася на Полтавщині, в селі Тарасівка, Зіньківського району. Вона добре пам’ятає розповіді мами, родичів та односельців про Голодомор.
Родина Жолобів, в якій Софія Пантелеймонівна була наймолодшою дитиною, на початку ХХ століття займалася сільським господарством. У молодої сім’ї Пантелеймона та Єлизавети народилося двоє синів у 1927 та 1929 роках. Господарювали та жили за рахунок важкої праці на родючих українських чорноземах.
При непі за умов сумлінної праці можна було прогодувати сім’ю та утримувати господарство. Цим і намагалися користуватися українські селяни. Проте уже з кінця 1920-х років виживати ставало все тяжче і тяжче. Сім’ю тітки Софії Пантелеймонівни Уляни як куркулів виселили на хутір Жолоби, де умови виживання були найгіршими.
Примусова колективізація не оминула нікого. Батько Пантелеймон Єфремович Жолоб до останнього пручався колективізації, але уже в 1933 році його коня та козу забрали в колгосп. Чоловіку було нестерпно дивитися на свого коня уже в колгоспній стайні – сухого та виголодженого. Горював і за відібраною землею. «Батько зі сльозами на очах показував, де була наша земля», – згадує жінка.
Сім’я Софії Пантелеймонівни в 1932–1933 роках вижила завдяки своїм дукачам, сережкам та намисту. Батько ходив міняти ці коштовні прикраси на продукти харчування в інше село, яке знаходилося за 25 кілометрів від Тарасівки, а мати Єлизавета Єфремівна обмінювала сережки та намисто на зерно в охоронця колгоспної комори. Будівля, куди звозили зерно, знаходилася безпосередньо в селі, збіжжя там гнило, але ніхто не мав права його брати, незважаючи на масову смертність від голоду. Мати, щоб вижити, змушена була обміняти в охоронця всі дорогоцінності, залишивши собі тільки одну сережку та разок (смужку) намиста. Цю історію порятунку Єлизавета Єфремівна зважилася розповісти своїм онучкам уже в старшому віці. Завдяки цим обмінам сім’ї Пантелеймона та Єлизавети Жолобів вдалося вижити.
Підводи з трупами голодних людей стали звичним явище для Тарасівки, згадує слова батьків та родичів Софія Пантелеймонівна. Страшною трагедією став Голодомор для розкуркуленої сім’ї тітки Уляни. В 1932 – 1933 роках загинули голодною смертю четверо її дітей.
Софію Пантелеймонівну, яка народилася вже після Голодомору, теж не оминув голод. В 1947 році, коли вона пішла в перший клас, був розпал післявоєнного масового штучного голоду. Саме обіди в школі стали спасінням для Софійки.
Такою трагічною історією, яка, на жаль, була типовою для 1932–1933 років, поділилася з нами Софія Пантелеймонівна та передала у фонди музею на зберігання разок материнського намиста, який став символом і горя, і виживання водночас.
Ми щиро вдячні @krapka.krapka за допомогу в комунікації та небайдужість до історії Голодомору. Водночас звертаємося до всіх українців: якщо у вас збереглися фото, документи чи будь-які інші речі, пов’язані з періодом Голодомору-геноциду, напишіть нам на електронну пошту музею [email protected], в особисті повідомлення на нашій сторінці у фейсбуці або зателефонуйте за номером +38 044 254 45 12. Кожна така річ — безцінна і має бути збереженою.
