Соціальні аномалії та девіації під час масового штучного голоду 1921-1923 років в Україні

Анотація. У статті проаналізовано прецеденти асоціальної поведінки та девіацій в українському соціумі, що проявлялися під впливом масового штучного голоду 1921-1923 рр. Охарактеризовано причини, прояви та наслідки тривалого голодування для психофізичного стану людини.

Масовий штучний голод 1921–1923 рр. охопив всі регіони радянської України. Найбільш враженими голодом стали південноукраїнські губернії: Катеринославська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Донецька. У складному становищі перебували Полтавська, Харківська, Кременчуцька [1], де голодувало від 30 до 80% населення. [2] Масовий штучний голод 1921–1923 рр. став наслідком більшовицької окупації України. Саме продовольча політика комуністичного режиму стала основною причиною масового штучного голоду: продрозверстка, відтермінування непу, примусовий експорт українського зерна на допомогу «голодуючим Поволжя», ставлення більшовиків до голоду в Україні як до «недороду», ігнорування щоденних потреб українців – усе це в комплексі призвело до масової загибелі українців.

Повсякдення українців, що вижили, також кардинально змінилося. Загострилася криміногенна обстановка, безпритульні та жебраки заповнили вокзали, вулиці, навіть цвинтарі. Узвичаєними стали повідомлення на шпальтах місцевих газет із красномовними заголовками «Звіряче вбивство на Карантинці» (або в будь-якому іншому районі). Навіть райпарткоми констатували, що «дрібні злодійські шайки і злочинці-одинаки лютують настільки, що селяни змушені вночі переховувати коней та свиней у себе в хатах, бо немає ані порятунку, ані ефективної протидії злочинності. Внаслідок голоду кримінальні порушення та корупція стали ледь не основним із джерел забезпечення продовольством. Масового характеру набували крадіжки продуктів співробітниками їдалень. [3] Навіть у дитячих закладах – притулках, яслах, школах – постійно фіксувалися крадіжки. Голова Миколаївського осередку ради захисту дітей констатував, що діти обкрадають власний персонал, зафіксовані випадки нападу дітей одного дитячого притулку на вихованців іншого. При цьому напади відбувалися із особливою жорстокістю: на обличчя жертви накидали хустку, душили її та знімали все, що можна. [4]

У роки масового штучного голоду особливо загострилися соціальні аномалії. Набувало поширення соціальне сирітство, практика відмови матерів від дітей або підкидування немовлят. [5] Зокрема, Анастасія Цапкова з Гуляйполя, покликаючись на те, що її чоловіка-червоноармійця вбили махновці, вимагала, щоб її дітей двох, трьох та п’яти років прийняли до притулку. [6] Мати трьохмісячного Андрія Серксена відмовилася від нього лише тому, що вона незаможна. Практика відмови батьків від дітей набувала поширення з різних причин: від загибелі батьків від голоду до неспроможності виховувати дітей внаслідок зубожіння. [7] Можна стверджувати, що підкидування або відмова від дітей стала новим явищем радянського повсякдення. Традиційне українське суспільство майже не знало таких прецедентів. Поодинокі покритки зазнавали загального осуду.

Дитяча безпритульність, яка не була притаманною для українського парагромадянського суспільства, стрімко зростала. Якщо, на початку ХХ ст. осиротілих дітей, як правило, брали на патронування родичі, іноді сиріт влаштовували на виховання до монастирів, то внаслідок Першої світової війни таке асоціальне явище як дитяча безпритульність набуло поширення. Проте у кричущу соціальну проблему воно переродилося під час масового штучного голоду 1921–1923 рр. Діти, які втратили батьків, залишалися бездоглядними і були змушені жебракувати. Як правило, вони намагалися дістатися людних місць – базарів чи вокзалів, де жебракували. Зовнішній вигляд безпритульної дитини був типовим: брудний, босий, у зношеній одежині.

Злиденність та убогість впливали на зростання озлобленості. Діти гуртувалися у ватаги, здійснювали дрібні крадіжки. Діти-безхатченки часто перебиралися з одного міста до іншого. Особливо «популярними» були південноукраїнські міста, про міфічний добробут яких ходили легенди. Там, бездоглядні діти часто потрапляли до міліції, де їх ставили на облік та звідки вони тікали й знову нелегально перебиралися до іншого міста, поповнюючи лави тамтешніх бездомних.

Проявлялися різні форми девіації: антропофагія на ґрунті помутніння свідомості, некрофагія, людоїдство, трупоїдство, вбивство немовлят. На жаль, прецеденти канібалізму не були поодинокими. На Запоріжчині 45-річна Харитина Нищенко, мати 11 дітей, внаслідок тривалого виснаження, задушила двох своїх дітей (п’ятирічну доньку та семирічного сина) та з’їла їх [8]; Григорій Щербаха спочатку просив милостиню, а потім вбив двох своїх дітей та сусідську дівчину та вживав їх м’ясо у їжу спільно зі старшими дітьми. [9] Загалом на червень 1922 р. по запорізькій губернії було зафіксовано 25 випадків канібалізму. [10] У Великовисківському волвиконкомі фіксували випадки, коли матері топили немовлят, яких не могли прогодувати. [11]

Ширилися практики згуртування молодиків до озброєних банд з метою викрадання та вбивства жінок й дітей та вживання їх органів у їжу. [12]

Трупоїдство також набувало поширення. Селянка з Юрківки на прізвище Пшеняк відрізала у дівчинки, що померла ноги, зварила та з’їла їх разом з іншими дітьми. Відзначимо, що це офіційна статистика, приховані показники девіацій, на жаль, були істотно вищими. Не всі злочини фіксувалися, не по всіх впроваджувалося слідство.

Згідно з висновками професора Франка, психічна сфера голодуючих перебуває під впливом важкої депресії та афектів нудьги, що призводить до розладів координації психічних елементів, ускладнених комплексів, що утворюють психічну особистість. Увагу цілком поглинають внутрішні відчуття. [13]

Наслідки масового штучного голоду виявилися довготривалими. Маємо на увазі не лише економічну, а, насамперед, гуманітарну складову. Змінилася психологія людей: багато українців змушені були принижуватися, щоб отримали жалюгідне продовольство, дехто змушений був втрачати моральне обличчя й зважуватися на крадіжки, загострилася злість та ненависть до людей. Згідно з дослідженнями лікарів, голод породжує озлобленість, жадібність, жорстокість, мізантропію, аморальність. Голод здатен активізувати атавістичні інстинкти людини.

[1] Голод 1921 – 1923 років в Україні : Зб. документів і матеріалів / Упоряд. О. Мовчан; Відп ред. С. Кульчицький / АН України, Ін-т історії України. Київ : Наук. Думка, 1993. С.117.
[2] Голод 1921 – 1923 років в Україні : Зб. документів і матеріалів / Упоряд. О. Мовчан; Відп ред. С. Кульчицький / АН України, Ін-т історії України. Київ : Наук. Думка, 1993. С.137.
[3] ДАЗО. Ф.Р-75. Оп.1. Спр.46. Арк.6.
[4] Голод 1921 – 1923 років в Україні : Зб. документів і матеріалів / Упоряд. О. Мовчан; Відп ред. С. Кульчицький / АН України, Ін-т історії України. Київ : Наук. Думка, 1993. С.127.
[5]ДАКО. Ф. Р-1074. Оп. 1. Спр. 43. Арк. 66.
[6] ДАЗО. Ф.Р-208. Оп.1. Спр.122. Арк.59.
[7] ДАЗО. Ф.Р-208. Оп.1. Спр.122. Арк. 50.
[8] ДАЗО. Ф. Р. 2. Оп. 1. Спр. 354. Арк. 30.
[9] ДАЗО. Ф. 1241. Оп. 1. Спр. 1803. Арк. 1—13.
[10] ДАЗО. Ф.Р. 2. Оп.1. Спр.323. Арк.197,198.
[11] ДАКО. Ф. Р-1074. Оп. 1. Спр. 43. Арк. 66.
[12] Голод 1921 – 1923 років в Україні : Зб. документів і матеріалів / Упоряд. О. Мовчан; Відп ред. С. Кульчицький / АН України, Ін-т історії України. Київ : Наук. Думка, 1993. С.207.
[13] Голод 1921 – 1923 років в Україні : Зб. документів і матеріалів / Упоряд. О. Мовчан; Відп ред. С. Кульчицький / АН України, Ін-т історії України. Київ : Наук. Думка, 1993. С.207.

Роман МОЛДАВСЬКИЙ,
старший науковий співробітник
філіалу «Інститут дослідження Голодомору»
Національного музею Голодомору-геноциду,
Інна ШУГАЛЬОВА,
старший науковий співробітник
філіалу «Інститут дослідження Голодомору»
Національного музею Голодомору-геноциду

Ілюстрація художника Миколи Гнатченка.