У Музеї відбувся публічний діалог про визнання геноцидів у світі
Чому важливо геноциди кваліфікувати і визнавати геноцидами? І чому в цьому процесі міжнародна спільнота не завжди є одностайною? Про це йшлося під час публічного діалогу «Визнання геноцидів у світі: вітчизняний та закордонний досвід», що відбувся 27 квітня в Музеї Голодомору.
Кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду Андрій Іванець наголосив, що сучасна війна росії проти України має всі ознаки злочину геноциду, але на сьогодні тільки 7 держав (Польща, Естонія Латвія, Канада, Литва, Чехія, Ірландія), а також ПАРЄ і Парламентська асамблея НАТО визнали дії росії в Україні актом геноциду.
Чому ж вагаються решта держав, які спостерігають цей геноцид буквально в реальному часі?
«Бо, по-перше, є юридична складність, адже цей злочин у суді потребує серйозно доказової бази, який має довести саме намір умисел знищення конкретної етнічної групи. По-друге, як наголошує Тімоті Снайдер, професор Йєльського університету, визнання цього факту вимагатиме від Заходу відповідних дій і поставить питання про бездіяльність міжнародного співтовариства», – каже Андрій Іванець.
Віталій Черноіваненко, президент Української асоціації юдаїки, старший науковий співробітник відділу фонду юдаїки Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського розповів про проблеми, що супроводжували визнання Голокосту геноцидом та загалом формування політики пам’яті довкола нього. Він наголошує, що це теж відбулося не одразу після вчинення геноциду. Це був непростий і досить довгий шлях. В перші повоєнні десятиліття тривали наукові дослідження та документування злочину. Але на міжнародному рівні проблема не звучала – євреї продовжували наодинці переживати свою трагедію. Через літературу, наукові дослідження тема поступово виходила за межі єврейської спільноти.
«Проблематика Голокосту починає лунати голосніше в 70-ті роки, коли в Ізраїлі створюється організація Яд Вашем, але головним чином – завдяки створенню у Вашингтоні Музею Голокосту, коли в Сполучених Штатах це стає державною політикою. В цілому найбільш помітно і виокремлено проблема починає звучати аж у 90-ті роки. Тобто, від моменту геноциду і до моменту, коли про нього починають говорити окремі міжнародні інституції та держави, минуло 50 років. Хоча, здавалося б, злочин задокументований, очевидний і ніби тут не мало б виникати ніяких запитань», – каже Віталій Черноіваненко.
Вірменист, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Республіці Вірменія (1996-2001, 2005-2010) Олександр Божко розповів про геноцид вірменів, який, за його словами «став першим масовим вбивством людей на етнічному грунті», що отримав визнання іншими державами. Також він поділився наслідками геноциду та способами подолання постгеноцидної травми у вірменському суспільстві.