Відбулася дискусія «Художнє письмо і суспільна травма. Терапія чи рецидив. Чи потрібне складним темам художнє вирішення?»
У рамках книжкового фестивалю Kyivbookfest сьогодні відбулася дискусія «Художнє письмо і суспільна травма. Терапія чи рецидив. Чи потрібне складним темам художнє вирішення?» Спроби написати книжку або зняти фільм на тему сучасної російсько-української війни за останній рік уже не раз супроводжувалися скандалами. Чи готове суспільство бачити сучасну трагедію у літературній формі і чи не запізно писати сьогодні про Голодомор — думками про це поділилися в.о. генерального директора Леся Гасиджак та письменниця Таня П’янкова. Модерувала захід представниця видавництва Наш Формат Людмила Фіть.
«Говорити про Голодомор завжди на часі. Бо це історія, про яку ми дізналися значно пізніше після того, як вона сталася, адже багато десятиліть правда приховувалася, — каже Леся Гасиджак. — Вже щонайменше тридцять років історія Голодомору відома, досліджена, осмислена різними мистецькими засобами. І зараз як раз той час, коли ми маємо доступ до масиву документів, свідчень усної історії. Тому можемо дивитися об’єктивно й неупереджено на той період. По друге, події минулого сьогодні знову актуалізувала війна, внаслідок якої ми зіткнулися з безліччю злочинів із ознаками геноциду, які відбуваються на окупованих територіях. Ми бачимо, що ворог не вигадав нічого нового: методика знищення та сама. Тому саме зараз час говорити більше, чіткіше і жорсткіше про історію Голодомору, в тому числі мовою літератури».
Ця тема потребує відвертого, без прикрас висвітлення в художній літературі. В цьому переконана Таня П’янкова, авторка нового вражаючого роману про Голодомор «Вік червоних мурах». Її твір когось можливо шокує, комусь зробить боляче, але це потрібно для повноцінного одужання суспільства.
«Треба подавати цю драму такою, якою вона була інакше ми ніколи не виберемося. Це як у медицині. Якщо ми лікуємо симптоми, ми ніколи не одужаємо, треба добиратися до причини. Моя манера письма передбачає показати всі ці гнійники, можливо, це виглядає некрасиво, страшно, багато людей говорять про те, що вони не готові дивитися на ці струпи… Але інакше ми їх ніколи не загоїмо. Тому ця книга з’явилася саме такою», — зазначила письменниця. Справді, гірка правда не дозволить замилувань сталінізмом (і путінізмом), не дозволить відбілити за жодних умов злочини і злочинців, а неминуче призведе до засудження зла, яке так і не було покаране.
Водночас думки про те, коли варто писати художні твори про сучасну війну в спікерок розділилися. Леся Гасиджак, як музейниця й історик, вважає, що зараз — саме час для документування, збору свідчень, створення документальних фільмів — це з часом дозволить побачити цілісну картину подій, про які й зараз ми знаємо далеко не все.
Водночас Таня П’янкова переконана, що література — це емоції і важливо зафіксувати те, що ми відчуваємо, переживаючи ті чи інші події. Бо з часом деталі стираються в пам’яті, а деякі події ми вже бачимо зовсім в іншому світлі, ніж тоді, коли вони відбувалися. Тому пробувати писати про війну все ж варто, але слід бути дуже обережним, використовуючи як фактаж, так і художній вимисел.