Жіночі історії Донеччини: в музеї відбувся показ фільму та його обговорення
13 грудня у Музеї Голодомору відбулася презентація підсумків проєкту «Хранительки пам’яті: досвід українських жінок на Донеччині у XX-XXІ столітті», у рамках якої пройшов показ документального фільму «З 2014 року: жіночі історії Донеччини». До участі в заході долучилися історикиня й письменниця Олена Стяжкіна, журналістка та одна з героїнь фільму Олександра Папіна, авторка ідеї та продюсерка проєкту Євгенія Нестерович та Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Чехія в Україні Радек Пех.
«Над проєктом, який сьогодні презентуємо, команда Пост Беллум-Україна / Post Bellum-Ukraine працювала упродовж всього 2024 року спільно з чеським Пост-Беллумом та численними партнерам. Це великий міждисциплінарний проєкт, що має у своїй основі усноісторичні інтерв’ю. Загалом було записано 27 інтерв’ю з краматорчанками, – розповідає Євгенія Нестерович. – Нам важливо підсилити видимість жінок в сучасній українській історії, показати жіночий погляд на важливі історичні події».
Інтерв’ю чотирьох мешканок Краматорська стали основою документального фільму «З 2014 року: жіночі історії Донеччини». Героїні стрічки поділилися спогадами про окупацію та звільнення міста, історіями про сміливість та милосердя, які не залишать байдужим жодного глядача.
Після перегляду усі присутні були запрошені до спільного обговорення фільму.
«Ми мали підсвітити стереотип про «неукраїнськість сходу», розказати про те, що насправді тут завжди жили українці. Але через об’єктивні обставини сила їх голосу була дуже слабка. Коли нам казали про «услишать Донбас», треба було почути не «Донбас», а Донеччину», – зазначила Олександра Папіна.
Про важливість усної історії говорила Олена Стяжкіна: «Чи варто зараз записувати усні інтерв’ю зі свідками російсько-української війни, попри те, що це болить? Скоріше так, ніж ні. Одна американська психіатриня проводила дослідження за участі жертв Голокосту. Вони говорили їй так: «Перші 5 років ми дуже хотіли комусь це розповісти, але ніхто не хотів чути, а ті, хто хотіли, не могли нас зрозуміти. Зрештою, ми замовчали на два десятиліття, аж доки тема Голокосту не стала центральною темою європейського пам’ятування». Зараз саме той період, коли ми, українці, хочемо говорити, і його треба використати. За нашою Перемогою може прийти період мовчання. Не тому, що нам не буде чого сказати, а тому, що увесь ресурс буде покладений на відновлення країни».
