91 рік сумнозвісному «закону про 5 колосків»
7 серпня 1932 року було підписано ініційовану Сталіним Постанову ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», що в народі отримала назву «закон про 5 колосків».
Згідно з цією постановою, майно колгоспів та кооперативів, в тому числі й урожай на полях, проголосили державною власністю. За розкрадання майна була встановлена вища міра покарання – розстріл, а за наявності пом’якшувальних обставин – засудження не менш як до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. До засуджених за крадіжку колгоспного і кооперативного майна не можна було застосовувати амністію.
«Ось розкажу випадок, що зі мною був. Батько посіяв жито. Коли жито достигає, вже можна і колоски пощіпати. Але ж це не дозволялося. Навіть на своєму полі. А як пішов без дозволу туди і спіймали – судити будуть, обов’язково.
Мати каже мені: «Візьми торбинку, піди трошки нащіпай колосків». Пішов я. Щіпав, щіпав. А я тоді тільки в школу пішов, у перший клас. Нащіпав трохи колосків. Раптом їдуть комсомольці верхи. Побачили мене. Нікуди вже не дінешся…
Свідок Голодомору Костянтин Пилявський.
Під’їхали до мене. Забрали торбу з колосками, і мене поконвоювали. Я, звісно, плачу… Та нічого не зробиш. Приконвоювали мене в Березну. А там був кар’єр, де пісок люди брали. І до тих ям покопаних… Приконвоювали мене до одної ями… Поклали, зв’язали ноги… Роблять вигляд ніби мене розстрілювати будуть. Ви собі уявляєте? Я ж дитина і який стан цієї дитини! Палицю взяли, за ноги тримають, а по підошвах, по п’ятах добре луплять. Били, били… Я вже плакав, плакав… До тих пір, аж поки я знепритомнів.
Вони думали, шо я вже помер. Коли я прийшов до тями, то нікого ніде вже не було, тільки я лежу… Лежав-лежав, потом попробував встати і додому пішов. А якби мати була на моєму місці, то її б судили. Як судять, то забирають, безвісті людина зникає. Ніхто й не знає куди дівся. Як сусіда взяли, арештували. За шо, хто його знає? Потом написав він десь аж із Сибіру. А потом там і взагалі помер…»
(зі спогадів Костянтина Степановича Пилявського, 1920 р. н., який пережив Голодомор у селі Колибабинці Хмільницького району Вінницької області, свідчення записані Музеєм Голодомору в серпні 2017 року).