Пішов із життя дисидент і радянський політв’язень Василь Овсієнко

На 75-му році 19 липня життя відійшов у засвіти Василь Овсієнко – відомий громадський діяч, дисидент, політв’язень радянських таборів, літописець руху опору та український філолог і журналіст.

Він народився в селі Ставки Радомишльського на Житомирщині 8 квітня 1949 року.

«Родина наша була велика. Батьки мали десятеро дітей. Я був дев’ятий, найменший, бо сестричка після мене народилася мертвою, –  згадував Василь Овсієнко. –  Батько, як кажуть, із «гречкосіїв», мав два класи освіти. А мати хоч неписьменні, та їхній рід вирізнявся в селі якоюсь вродженою інтеліґентністю. Батьки мої побралися 1930 року і записалися в колгосп. Рік жили в батькових батьків, відтак купили стару хатину на Хомівці і за кілька років звели на обійсті свою. Як на той час, велику. Недарма під час війни німці зайняли саме її, а сім’я деякий час тулилася в землянці.

…На новий 1944 рік (німці навіть ялинку поставили були в нашій хаті) червоні вдарили і вже остаточно зайняли наш край. Не кажу визволили, бо повернулося колгоспне кріпацтво і знову голод 1946-1947 років. За німців, принаймні, голоду не було.

А голод 1933 року перед тим забрав у Ставках 346 життів (це третина села). Цю цифру назвав мені 1977 року Василь Степанович Бацук, по-вуличному Галівєй (мабуть, мався на увазі Галілей, бо то був дуже мудрий та хитрий дядько, Царство йому Небесне). Дехто тепер сумнівається в цій цифрі. Авжеж: обліку померлих з голоду не вели, а кладовище затоптали, як варвари, дорогу по нім проклали, хрести на дрова розтягли, надгробні камені порозтягали… Одне слово, впали в дикунство.

Мати розказували, як за колективізації вивезли з села 50 сімей. Не все то були «куркулі». Прийшла бамага: вислати 50 сімей. Кого? Сільське начальство визначило: оцей мені в борщ наплював, оцей межу переорав, а цей не потрібен у селі. У 1937 році в одну ніч заарештували 19 чоловік – бухгалтера, агронома, все грамотніших людей. Ще в дитинстві я часом затаєно слухав, як старші говорили про колективізацію, як із села виселяли «куркулів», про голод 1933 року, про війну. Під хатами валялися черепашки річкових молюсків: це ними люди рятувалися від голоду. Ще й нас учили, що можна їсти лободу, щавльовики, лопуцьки, козловики, заячий щавель і заячий часник, цвіт акації…

Церква була в Ставках на всю округу славна. У 1935 році її розібрали, дерево розікрали (на деяких колгоспних будівлях і хатах, пам’ятаю, довго з-під побілки проступали лики святих). А з решти дерева збудували клуб.

Про політику в хаті не говорили, але хтось навчив мене на запитання: «Хто твій батько?» вилазити на лавку і показувати на портрет Сталіна. Він був на зеленій картонці настінного календаря. Я не відчував ідеологічних розходжень з собою, коли сидів на тину і співав: «Серп і молот – смерть і голод». Тоді мати набили мені губу. Мати били рушником, то не дуже боліло.

А батько часом напивався і жорстоко бив старших братів моїх. А було що матір. Ті жахливі картини я досі не можу збагнути і забути… Може, то було з розпуки: батько був дуже трудящий чоловік. Якби не «реальний соціалізм», то з нього був би міцний господар.

Удень батько працював конюхом у колгоспі, ночами пас ті коні і ніколи не висипався. Його обкидали чиряки від застуди. На нього нападав вовк на лузі. Коли брати підростали, він посилав їх у нічне, а сам ото їздив десь, торгував чимось (це називалося страшним словом «спекуляція»). Він приносив щось із поля в мішку чи в’язкою, але нас ніколи красти колгоспне не посилав.

Розповідали, як батько рятував сім’ю в 1946-1947 років. Перепродував якісь речі, купував та різав телят і возив на Київ, їздив на заробітки в Галичину.

Ми не сміли сказати комусь криве слово чи взяти чуже, ми не лазили по чужих садках. Мали кілька яблунь, за які здирався продподаток. Я ще пам’ятаю, як по садку з батьком ходив чужий чоловік, якого називали страшним словом «фінаґент» (з наголосом на «а»), рахував дерева й кущі смородини. Заглядав у хлів, чи там не більше як одна корова і одна свиня. Видно було, що такий твердий до нас батько боїться цього «фінаґента», і той страх передавався нам. У хаті про владу не говорили, але страх перед нею завжди висів. Влада була чужа і ворожа: «вони» і «ми».

Як тільки впали залізні пута сталінщини, батько першого ж року (1954-го) насадив садок і завів бджоли. Їх батькові прислали поштою з Синельникового двоюрідні брати – то було велике диво на все село: бджоли прислали поштою! А ще батько насадив смородини, вишень, садових суниць».

«Коли мене судили востаннє у 81-му році в Житомирі, то у вироці теж записано, що я розповсюджував наклепницькі вигадки, що нібито на Україні був якийсь голод. В залі сиділа моя мати, вона, певна річ, знала, що то таке, і був також такий Демченко, вчитель із мого села, котрий стверджував, що нічого подібного не було. Я не сперечався з ним, бо тоді то була абсолютно марна справа. Навіть судді Білецькому незручно було таке слухати, то щоб я таки був наклепником, він записав, ніби я комусь казав про голод у 1938, а не в 1933 році, і що тоді «вимер весь український народ». Та ж не весь, а лише третина. Бо де б тоді я взявся?»

Тоді Василя Овсієнка засудили до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Через сім років, у 1988-му, без клопотання був помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР. Загалом відбував покарання тричі і провів в ув’язненні 14 років.

«Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони», — написав про Василя Овсієнка журналіст і редактор Вахтанг Кіпіані.

Світла пам’ять покійному…

Джерела спогадів: «Світло людей: Мемуари та публіцистика», «Життя як покута», Бі-Бі-Сі.