«Я дотримувався: нічого не видумувати»: інтерв’ю з Василем Баркою
20 серпня 1998 року в газеті «Літературна Україна» вийшло інтерв’ю академіка НАН України Миколи Жулинського з письменником і філософом Василем Баркою. Розмова була записана 3 липня 1989 року під час поїздки пана Жулинського до США. Зустріч відбулася в містечку Глен Спей, що за кілька годин їзди автомобілем від Нью-Йорка. Найцікавіше з тієї розмови Микола Жулинський опублікував майже через 10 років з нагоди 90-річчя письменника. Ми знайшли це інтерв’ю, одне з небагатьох, що виходило в українській пресі, оцифрували та пропонуємо вашій увазі (стилістику оригіналу збережено). В розмові письменник згадує, як і де пережив Голодомор та як з’явився його твір «Жовтий князь».
Із розмови Миколи Жулинського з Василем Баркою (3 липня 1989 року)
— Скажу Вам щиро, я давно хотів з Вами побачитися, тому що в нас в Україні люди, і нe тільки прості, звичайні люди, а й інтелігенція, майже нічого про Вас не знають. І я хотів би, щоб ми з Вами сьогодні поговорили з тим, щоб нарешті дати читачам уявлення про те, що Ви робите, що Ви створили, які у Вас плани, як кажуть, на майбутнє… Хочу уточнити деякі Ваші біографічні дані. Приміром, де Ви захистили свою дисертацію?
— Аспірантські студій я закінчував при філологічному факультеті Московського державного педагогічного інституту. Там по скінченні курсу я вибрав тему про стиль «Божественної комедії» Данте — спеціальне співвідношення реалізму, фантастики в його поемі. А для праці над дисертацією я був офіційно прикріплений до професора Олексія Карповича Джівилего. Ніхто інший із московських літераторів не згодився бути керівником моєї дисертації про Данте, поки живий Джівилего, патріарх, найвизначніший знавець Данте ще в царській імперії. Мій захист відбувся на спільній сесії Московського університету і педагогічного інституту в актовій залі амфітеатру. Захист відбувся 13 березня 1940 р. Це був перший день миру із Фінляндією, і вся Москва перший раз після зими й затемнення була освітлена. І весь академічний світ гуманітарного напряму, значить, був присутній. Так шо я, глянувши на залу, бачив сиві бороди і золоті окуляри. І, признаюсь по правді, трошки нервував. Джівилего, коли я прибув, стояв біля дверей із академіком Орловим. І він спитав мене: «Ви боїтеся?». Я кажу: «Боюсь». Він каже: «Не бійтесь… Божественну комедію читали тільки ми з Вами вдвох, більше ніхто». Це була неправда «во спасєніє».
— А де, Ви думаєте, Ваша дисертація може бути? Ви її тут опублікували повністю?
— Ні, на жаль, я не мав тексту, бо виїжджали з міста, думаючи, що це тільки на два-три тижні. Я нічого не брав, боявся загубити в дорозі. Вона там втрачена. Але мій син її читав і написав мені, що йому дали таку довідку: «Ця дисертація зберігається в бібліотеці імені Леніна. Крім того, при філологічному факультеті Московського університету і Ленінградського університету». А я читав у дантівських річниках статтю Джівилего. Це вже тут бувши. І там сказано, що дисертація Очерета була захищена такого-то часу, і зберігається в бібліотеці імені Леніна, і що вона не опублікована.
— А те, що Ви опублікували про «Божественну комедію» Данте тут, — це вже нова робота?
— Ні, я тут окремої праці про «Божественну комедію» Данте не друкував. Я тільки склав вибрані фрагменти перекладу. Я поробив ті переклади на прохання мого покійного приятеля Ігоря Костецького. До них додав короткі коментарі. Дуже популярне це видання для студентів. що починають вивчати «Божественну комедію».
— Ваш син живе в Радянському Союзі? Він читав дисертацію?
— Так, читав. Він живе у Майкопі. Дивна річ — він пішов моїми слідами. Захистив дисертацію про літературу міста Аркас. Це місто було одним із центрів французької міської літератури середніх віків. Він захистив дисертацію про літературу цього міста і тепер професорує в Майкопі в Адигейському педагогічному інституті на філологічному факультеті.
— Ви з ним листуєтеся?
— В середині 60-х років декілька листів я дістав, а потім мій черговий лист був повернений. Я зрозумів, що листування заборонено, і я вже не намагався його відновити протягом 20 років. А тепер відчуваю часом, що кінець мій недалекий, бо приступи серцевої недуги бувають такі жорстокі, що я лишаю двері відчиненими на ніч, щоб, як зі мною щось станеться, не довелося їх ламати. Я подумав. що є сенс спробувати з листом ще раз. Написав синові, шо на вимогу мого правника для заповіту треба додати точні відомості про нащадка: ім’я, рік народження, адреса, рід заняття і щось таке подібне. Я написав лист і дістав відповідь. Маю двох онучок. Одній 21 рік, а другій 16.
— Це дуже приємно, що, нарешті, Ви знову налагодили стосунки з сином. А якими були Ваші перші кроки в літературі?
— Моя перша збірка «Шляхи» зустріла, так би сказати, «багнетну атаку». Про її характер можете судити з самої назви великої статті в «Літературній газеті». Вона звучала так: «Проти вилазки класового ворога в поезії». Автора, на жаль, я не пам’ятаю. Мабуть, то був псевдонім. Мене найбільше обурило слово «вилазка», що значить так, на чотирьох, з підпілля вилазить такий ворог, знаєте, окаянний.
— Це в якому році було?
— У 1931 році з’явилася стаття, а збірка — у 1930. Отже, ця стаття припечатала мою долю як радянського письменника. Я побачив, що в категоріях тодішнього марксистського літературознавства поезія моя не може бути прийнятою.
— Ви вже тоді були релігійною людиною?
— Це була віра, як Вам сказати, не в догмах, а в самому серці, у сфері почуттів, прагнень, якихось здогадів. Я навіть пригадую декілька рядків. А самої збірки не маю. Тільки щоб не помилитися.
Це чорнофлейтий,
це міднокрилий, це протибожний карнавал
рушає в катакомби вулиць.
Мов брили, кинуті з вулкану
і знов ударені в граніт.
Гримить
безумне серце барабана,
і крик на перехресті Кратер.
На перехресті крик,
стовпи відмін.
Щомить і під війни епатер
під вістря смертних гільйотин.
— Я тепер розумію цього «класового ворога»… Це дуже експресивна поезія, а потім, така символіка. Вона могла тлумачитися по-різному, і, безперечно, вони витлумачували, що це осудження революції.
— До тодішнього спрощеного марксизму цей рецензент мав рацію. Це є спроба відбудувати ідеалістичний світогляд. І це, не знаю, це корінилося, мабуть, у дитинстві. Це було однією з причин, що коли на мене було накладено таку сургучеву печать як поета, то вихід для отих ґрунтових чи підґрунтових настроїв виявився в моїх студіях «Божественної комедії», найбільш ідеалістичній, містичній поемі в історії світової літератури.
— Безперечно. А який перший навчальний заклад Ви закінчили?
— Спершу я вчився в духовному училищі у Лубнах. І не тому, що батьки призначали мене у священство. Ні. Батько воював проти німців у Першій світовій війні і був дуже тяжко покалічений. Що ми мали, було продано, щоб лікувати батька. В нього був звихнений позвонковий стовп, пробита нога, тому все пішло на лікування. Коштів, щоб навчати дітей, не було. А діти з козачого сословія у духовних закладах могли вчитися безкоштовно. Там я провчився 2 роки. То дуже мені пригодилося. Там я дістав початки латині, російської граматики, арифметики. Знаєте, навчання було так, як у кадетському корпусі. На годину можуть поставити на коліна коло самої стіни. То допомагало з дитинства якось набувати дисципліну. Під час революції духовне училище перетворилося в трудову школу. так звану семирічку. Голод перебив мені навчання, і я на 2 роки мусив піти в найми по селах, батько був хворий, аж перед смертю. І тільки чудом вижив. Хата була без харчів. І мати найняла мене на працю.
— А потім Ви куди поступили?
— А потім я повернувся в трудову школу. Я відстав у всьому. А директором був дуже відомий мовознавець Ілля Микитович Кириченко. Може, знаєте його шеститомник? Він мене екзаменував. Бачив, що я в історії відстав, географії відстав, в природознавстві відстав, а коли дійшло до літератури, він здивувався, яка широка начитаність була в літературі. То він мені каже: «З тебе будуть люди». I прийняв мене. Я потім усе чисто наздогнав. Він, пригадую, дав мені тему для публічної доповіді на зібранні усієї школи про Костянтина Пузину. Ви знаєте таке ім’я? Чернець, поет середньовічний, протестант проти кріпацтва. Спершу я обурювався. Назва од «пуза» якось мені не сподобалася. Чи міг працювати над поетом з такою недоброю назвою? А потім, коли я став читати… Слухайте, це потім той огненний патос, який потім таким вулканом вибухнув у Шевченка. То я так захопився. Знаєте, це були початки мого літературознавства. І, може, початки мого захоплення поезією.
— А потім Ви закінчили якийсь університет?
— А потім я, як скінчив семирічку, то вчився на педагогічних курсах, що були перетворені на педагогічний технікум. Закінчив навчання в 1927 році і тоді ж був посланий учителювати на Донбас. Школа була в селі Нижньому. Інша назва ще була Сьома Рота Попаснянського району Артемівської округи. Це село, яке працювало для сусідньої шахти Тошківка, то що там робітники були напівселяни, напівробітники. Це Попаснянський район. Там я пропрацював рік. А потім у мене вийшов конфлікт з партійцями і сільрадівцями, бо усе, що в кооператив приходило для дітей, школярів, вони розкрадали і пропивали. А діти по снігу в школу ходили босі й хворі. То я домігся загальноселянських зборів і сказав, що це злодії й злочинці, ці партійці, бо вони обкрадають малят, які нездужають, які горять у лихоманці. Там лікарня була у вигляді середньовічного замку. Був шахтовласник — німець, збудував копію замку Надрейнщини, і той замок був обернений у шпиталь. Мене там примкнули, сказали, що я псих, божевільний. А приїхала проконтролювати молода директриса, щойно скінчила у Москві медицину з ділянки психоневрології. І вона мені влаштувала тести, по Бєхтєрєву, найновіші, сказала: «Він зовсім нормальний чоловік». А мій приятель каже: «Ти маєш валізу?» — «Маю». —«То бери залізничний квиток і їдь з України так далеко, скільки в тебе грошей вистачить». То я послухав і поїхав на Кавказ. Я думав, що там не пропаду. Там прибув до Краснодару, спав на балконі, місця не було. Було це в 1928 році. А в Краснодарі було оголошено, що приймають студентів на перший курс українського відділу філологічного факультету Краснодарського педінституту. Там я вчився три роки. Тоді аспірантура. Але якраз вийшла моя збірка «Шляхи».
— А як вона вийшла? Хто її надрукував?
— Було так. Вже там, на Кубані, я почав писати вірші. І послав, так би мовити, «на манай» (що буде) Тичині. І не ждав доброго наслідку. Думалося, може. Тичина напише мені листа, щось порадить, якісь зміни, як мені надалі бути. Довго не було відповіді. Раз заходжу я в книжковий магазин, і там лежить «Червоний шлях», найновіше число, розгортаю, а там мої вірші. А Тичина був редактором відділу поезії в «Червоному шляху». Було це в 1929 році. А то був найбільший літературний журнал на ті часи в Україні.
— І там щось було про Вас написано?
— Тільки вірші.
— А збірку як він надрукував?
— Видно, що Тичина мав там з кимось «розмову». Я вже забув, як це було. Чи Тичина мені писав, чи хтось передав — забув, про збірку — підготувати і видати. Видно, він був переконаний, що збірка має бути прийнята. Я послав першу збірку, і вона вийшла.
— Під прізвищем Очерет вийшла збірка?
— Так.
— А коли вже з’явився у Вас псевдонім Барка? Це вже тут?
— Це у Берліні. Нас привезли туди під охороною в товарному поїзді. Німці захопили нас у Керчі вночі.
— А як Ви там опинилися?
— Я вам скажу так. Воно ніде не написано, то так і пропаде. Слухайте, я був радянським патріотом. Я ненавидів сталінщину всіма фібрами душі, диктатуріат. Я вірив в ідеальний образ комунізму. І хай мене за це бичують і, хто хоче, кине в мене камінь. Я був радянським патріотом. Я був хворий, дуже хворий перед війною. Одужав, і можна було відпрошуватися від фронту. Я пішов на фронт, бо вважав, що це мій обов’язок, бо гітлеризм несе нищення народові. У Берліні я вирвався з табору. Я б там загинув. Я був хворий, але раз у неділю після дощу пішов роздивитися на Берлін і побувати в книжковій крамниці. Там побачив Сердененка із старої еміграції. Він довго перебував у Парижі, потім переїхав у Берлін, відкрив там торгівлю книжками. Я переглядав закордонні видання, які ніколи не мав у руках. Він зацікавився, хто я, відкіль. Я коротко переповів свою історію. Та біда, якби я здоровіший був, як ті молоді, я б витримав. Він каже: «Підождіть. Там у видавництві «Голос» у Кравціва бракує коректора, бо Цьопкало поїхав у Київ, вернувся додому, був коректором весь час. Якраз є вільне місце. Зараз ідіть туди, ви дістанете працю». Я туди прибув. Вони друкували якісь об’яви, такі заробіткові друки, і видавали газети «Голос» і «Українець». Я приходжу у видавництво і питаю: «Чи можу я бачити Кравціва?». Заходжу я в кабінет, і там від великого столу встає назустріч Кравців. Офіційна розмова: хто ви, відкіль, чому прийшли? Він сказав: «Негайно потрібен коректор. Чи ви можете бути ним?» Я кажу: «Я спеціалізувався досі на граматиці українській, на правописі, слава Богу, змалку». Він питає: «Пишете самі вірші чи ні?» — «Пишу». — «Прочитайте мені який-небудь». Я прочитав йому «Вітчизна». Після прочитання була коротка фраза: «Ви прийняті до праці». Але оскільки я не мав дозволу вийти з табору, бо гестапо негайно арештувало б і відправило у концтабір, то Кравців мені сказав: «Ми вас приховаємо тут». Там була маленька кімната, завалена наполовину стосами старих газет, книжок, а за ними маленьке ліжко. То він мені сказав: «Ви з цієї кімнати не маєте права виходити. Кімната під замком. Вечорами ви будете виходити через чорні двері на двір залізними сходами. Там поляк, власник ресторану, буде давати Вам харчі. Він поляк, ненавидить німців, дуже прихильно до нас ставиться, він помагає, як тільки може». Я так і робив, аж поки вони випитали дозволу мені не йти в табір, а працювати у видавництві.
— Боже, то Ви пережили страшні жахіття. А потім, коли були в Берліні, рука вже не боліла?
— Тепер часом паралізується. Я був в Італії, в Німеччині. Там американці вже в шпиталі керували. Вони після обстеження написали: «Нема медичного резону робити операцію, бо треба різати пневматичний мішок». Куля пробила суглоб і там застряла. Мішок заріс, то вони пишуть, якщо його розрізати, то зажити не можна буде. То я сяк-так дію рукою, а то не зможу.
— Так там куля і сидить?
— Так.
— Боже! А скажіть мені за 32-33 рік? Де Ви були, коли був той голод на Україні?
— На Кубані. На Кубані він знищив третину. На Україні, може, п’яту частину чи шосту. А на Кубані третину. Страхіття було.
— І це Ви бачили своїми очима?
— Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримався за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива. Слухайте, я не знаю, інші болі знав, од поранення, але то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу.
— А коли Ви почали писати «Жовтий князь»? Розкажіть мені, чому Ви до нього таки вернулися? Це відчуття того страху голоду це якось спонукало Вас?
— Я думаю, що це таке нещастя велике. І в ньому є таки великий злочин проти народу українського. З найбільших злочинів новітньої історії європейських народів. Я дуже співчував єврейським жертвам цього голокосту. Я найкращих приятелів мав єврейського походження. І я собі думав, що такий злочин, як Гітлер вкоїв супроти єврейського етносу, то такий самий вкоїв Сталін супроти українського етносу. І я знав, що речники єврейської нації знайдуть шлях подати відомості світові про страшну катастрофу. Але не був певен, що серед українців є хтось із письменників, хто не тільки пережив цей голод і біду, а й бачив біду тисяч. То я не певен був, чи знайдеться інший, хто б подав свідчення так, як єврейської раси. Я відчув, що це мій обов’язок, скласти свідчення про це. Я весь час збирав відомості. І мій персональний гіркий досвід був основою. А потім 25 років збирав свідчення інших, кого тільки зустрічав з людей, хто пережив голод. Я мав добру пам’ять, спершу пам’ятав. Я зберігав у пам’яті. А коли попав у Берлін, почав записувати все докладно. Особливо у таборі, де багато було наших біженців, людей із сходу. Я постійно збирав ці відомості.
— А у Вас ці записи є чи нема, які Ви робили від людей?
— Ні, нема.
— А де ділися?
— Знаєте, в цій тісноті… Ті чернетки, що мені прислужилися і вже фактично були не потрібні, я спалив. Це з великих коробок. Я не мав тут де повернутися.
— Але Ви знаєте, «Жовтий князь» неможливо читати. To страшно читати. Я просто вражаюся, скільки треба було сили волі, щоб це все описувати. Адже треба було ще раз пережити.
— Ніколи не кажіть такого. Там було в мене більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався: нічого не видумувати. Моя авторська воля була тільки в компонуванні. Це колись критик ХІХ століття сказав: «Автор мусить дбати про благополучіє сюжету». Так що моя роля була тільки в тому, щоб весь цей за-писаний матеріал передати у формі роману. Тим паче, що мені дав кістяк для нього один із наших східняків, хто виїжджав в Австралію. Він на моє прохання написав у зошит (там було дванадцять сторінок), описав долю родини, яку він знав, не Катранники звались, а трохи інакше. Я думав, якщо буде із справжнім прізвищем, то буде часткова історія. Як дати інше прізвище, то буде узагальнено. Він мені сказав: «Я виїжджаю в Австралію, я не знаю, що зі мною буде. Я, може, потеряю цей зошит. Я тільки про одне прошу, щоб оце десь було записане, десь появилося перед світом, каже, як використаєте, то ваше діло». І він мені схематично записав долю родини, тої родини, що в мене відома під ім’ям Катранників. Так що матеріал фактичний, то тільки враження мої і спогади інших. Але сам скелет, сам сюжет теж із долі однієї родини.
— Але Ви брали не Кубань? Взагалі цілу Україну мали на увазі?
— Так. Я відвідав Україну. Там брат був рідний із родиною. Я його відвідував. Я бачив, що там робиться. Але ніде не відомо, що на Україні на рік раніше був голод: 32—33. А на Кубані 33—34. То дуже важлива історична різниця. Так що я був на той час в Україні, бачив, що там робиться. На Кубані теж.
— І Ви вже мали намір написати? Чи ще ні?
— Тоді я вам скажу: все це робилося в душі, і не було певності, чи я напишу про це поему, чи п’єсу, чи роман. І якось, знаєте, як хмара набирається на дощ. Ще не виразно, чи дощ буде чи туман, чи громовиця просто. В душі це збиралося, як якась, грубо кажучи, маса емоційна. Якесь хмаровиння почуттєве. І ще я сам не певен був, як це мушу подати. Аж тут в Америці я навчився в американських письменників, дуже прагматичних і дуже реалістично мислячих, що треба давати в такому вигляді, в якому це найбільш доступне для багатьох, дуже багатьох.
— Ну, а яких письменників?
— Ну, а Хемінгуей вам що? Класичний приклад, як давати важливі речі, доступні для мільйонів. Я вже не кажу про класику. Скажімо, Едгар По. Його оповідання. І багато інших. Про О’Генрі вже не казати. Для мене він був взірцем довгий час. Так що це вплив американського прагматичного думання. Не давати в модернізованому вигляді, хоч я крайній модерніст у поезії. А давати у такому вигляді, щоб це було відкритою книгою для нефахівців у літературі.
— А де Ви писали «Жовтий князь»? Вже у Нью-Йорку?
— Це, бачте, як сталося. Я жив на 72 вулиці Vest. Біля дільниці, що була заповнена blac pupel (ймовірно, black people. – Музей Голодомору), як кажуть американці. Там можна було знайти дешеву кімнату. Я за вісімнадцять доларів на місяць під самою покрівлею дістав у одного власника, що мені поспівчував. Він був сам єврейського походження, з емігрантів з царської Росії. Він розповів мені про свою біду, я йому про свою. Ми випили чарку, він мені поспівчував. Добре, каже, Василю, ти живи, я з тебе багато не візьму, я бачу, в тебе нічого нема. І він дав мені ту кімнату, вона була на піддашші. Вона була як половина цієї кімнати. Я був без праці, хворий. В мене з серцем біда і з очима вже було. Приробітку не мав і мусив жити на такий бюджет: від 25 центів на день до 35. Це означало: одна банка риби на два дні і миска рису. Я купував у пуерторіканців розпушений у мішках, він дешевший, аніж у коробках. Отже, це була, без перебільшення, як кажуть, голодівка. Я схуд так, що ремінь сходився до останніх дірочок, а треба було ще 3—4 пробивать, щоб справуватися.
— В якому році Ви переїхали до Нью-Йорка?
— В 50-му. Отже, вийшло так, шо нова голодівка, але не голодова смерть, відновила весь збір тих долей. Знаєте, навіть якщо спричиниться одна якась іскра, розпалить вогонь у пам’яті, що був у душевних ранах. З минулого все почало випливати перед моїм душевним зором. І от знову біда виходить на добрий вжиток. Може, без цієї пережитої голодівки я б не зміг відновити тих фібрів, тих відтінків почування, тих безодняних, найгіркіших у людській істоті, де вже на межі квінсесте. Напливом морським все викинуто наверх. Так що я писав безперервно 600 сторінок. А потім побачив, що то буде забагато. Я скорочував, креслив, міняв вислови, і так 4 рази ті 600 сторінок безперестанно змінюваних я переписував від руки.
— І скільки це часу зайняло у Вас?
— Друкованих воно вийшло дуже дрібного друку сучасності понад 200 сторінок. А це подвійно густий друк. У французькому виданні це вийшло біля 400 сторінок нормального книжкового друку.
— А скільки часу Ви писали цей твір?
— Два роки.
— А, скажімо, Ви бачили самі тих людей, які їли людей?
— Бачив. Це раз було так. Я мав доброго приятеля Козаченка. Ми з ним на філологічному факультеті вчили разом французьку мову, і він призначення мав краще, ніж у мене. Я не був заздрісник від природи. Я думав, як же мені навчитися так. А викладачка французької була мадам Козлова. Вона скінчила Сорбонну. І він поїхав учителювати у станицю і написав мені лист (а то вже голодівка була крайня), що він може там повести мене на базар і там купимо сулію молока. Я поїхав до нього, і ми пішли на базар. Я там дивився на ті ряди, зокрема на м’ясні, і бачив: якась жінка викладала якісь котлети, а вони десь такого вигляду якогось сизого, припліснявілі. Я би міг їх узяти, але не хотів і задарма. Я пішов далі. Дійшли до молочного ряду. Раптом низом біганина людська, як то буває під час грози вихор заходить у комиші, так зам’яття хвилями. Я оглянувся. А люди, зосереджуються навколо тієї жінки, що продавала котлети. Там уже два міліціонери стоять і згортають швидко ті котлети. Хтось пішов до неї додому і побачив рештки зарізаної дитини. Вона старше зарізала, зробила котлети і пішла продавати, щоб урятувати двох менших, старше зарізала. Напівбожевільна. Вона, кажуть, потім збожеволіла. Її розстріляли. Уряд, режимівці не хотіли лишати живими самих виконавців канібалізму, як свідків голоду. Так шо я на свої очі бачив і можу свідчити, що канібалізм був. Але інші бачили в багато разів більше.
— Я так можу зрозуміти, що от Ви писали «Жовтий князь» і жили тут, у Нью-Йорку, і ви, по суті, жили в тому світі, який був у минулому. Чи Ви все-таки якось намагалися проникнути в світ Америки? Я відчуваю, що в культуру Ви прагнули, і в літературу.
— Так було, що старий і новий досвіди душевні якось мусили полагодитися в єдину душевну спільноту. Я в американське життя входив через інтелектуальні сфери. Я не мав нікого знайомих з американців-інтелектуалів, але постійно читав «Нью-Йорк таймс», такі найкращі журнали, як «Тарнер» або «Дедебус» — чудові журнали, в яких ми мали друковані, наприклад, статті Гайденберга. Ім’я вам, мабуть, відоме. Це з інституту Планка, знаменитий фізик, Нобелівський лауреат, і в тому роді, тоді звіти міжнародного з’їзду знавців діалектики, книжкові огляди. Потім той лондонський «Тайм», і особливо його «Zixeti sexument» — літературний додаток до лондонської газети. То було моє постійне читання. Потім ще цей книжковий огляд при «Нью-Йорк таймс». Я відвідував лекції. Там біля моєї квартири якраз близько цей планетарій, і там систематично лекції видатних американських астрофізиків і спеціалістів з природознавства. Я їх постійно відвідував. Там один квартал. Потім ходив у метро Pobiten museum. Там у лекційному залі постійно теж виклад добрих спеціалістів із історії естетики… І я постійно відвідував книжкові магазини. Яку книжку не мав грошей купити, то я старався там хоч кілька сторінок прочитати. Але я користувався бібліотеками постійно. «Pablic library» — один час я був постійним її відвідувачем. А там усе, що ви хочете, зі світового книжкового ринку ви могли собі дістати в публічній бібліотеці.
— А скажіть, чому Ви цікавилися так природознавством, фізикою, взагалі цими природничими новітніми науками, які для письменника здаються такими далекими від реальності?
— Знаєте, я скінчив педінститут. Це був заклад наполовину вищий, наполовину середній, так і не установилося до кінця. Я в математиці дуже добре справувався. Так що мені видали диплом за математичний факультет, я викладав фізику і математику в середній школі. Я не мав трудностей в математиці. І особливо астрофізика, теоретична фізика мене дуже цікавили, і то на все життя лишилося, і то мені допомогло потім при моєму труді в самоосвіті зі сфери філософської. І найперше також із ділянки богословія. Я не мав змоги там дома діставати книжки цих двох ділянок, то я в Берліні дуже і дуже начитувався, позичаючи книжки у знайомих, а найперше в архімандрита Іоанна. Це в миру князь Шаховськой. Він постригся, був ченцем і настоятелем православної церкви на Хот страссе в Берліні. Він мав чудову персональну бібліотеку і бібліотеку при церкві, і мені позичав, що тільки я хотів. Так що я там був пожирателем книжок богословського змісту і також книжок з природознавства, і ці інтереси в мене збереглися аж до останнього часу.