Харків у роки Голодомору-геноциду

Харків став столицею УСРР у 1919 році. Харківську область (що охоплювала межі сучасної Харківської, Сумської, частини Полтавської та Чернігівської областей), утворено у лютому 1932 р. Харків наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. вражав масштабністю забудови та певної величності. Проте Голодомор назавжди змінив обличчя міста. Валлійський журналіст Ґарет Джонс, який кілька разів відвідував СРСР й одним з перших оприлюднив світовій спільноті правду про Голодомор в Україні, писав: «У 1930-му я бачив Харків, столицю України, з повітря щогли будівельних риштувань височіли в центрі міста, де незабаром мала вирости шеренга хмарочосів… У 1931 р. я знову побачив Харків. Нові вулиці та будинки вразили мене. Серед молодих робітників панував дух авантюризму… У 1933-му я ще раз побачив Харків. Він уже не був містом 1930-го, коли хмарочоси сприймали як символи щасливого майбутнього. Дух авантюризму 1931-го зник… Будинки мали вигляд напівзруйнованих, наче ніхто про них не піклується. Багато з нових будівель порожні… Сільські діти сиділи на сходах і кричали: «Дядьку, дайте копійок (або хліба)». У чергах за хлібом було від 4-х до 7-ми тисяч людей, які чергували всю ніч на морозі.

На базарі між рядами Ґарет Джонс побачив обірваних голодних та хворих людей, що тинялися між рядами. Журналіста вразила надзвичайна кількість безпритульних дітей, які вешталися вулицями й їх збирали міліціонери й звозили до приміщення вокзалу. Там Джонс побачив те, що уразило його найбільше за час цієї останньої подорожі: кілька сотень безпритульних дітей. Один з них лежав на підлозі з багряним від гарячки обличчям та важко дихаючи, інший хлопчик лежав у лахміттях на землі, частина його тіла була відкрита, показуючи всохле тіло й тонкі руки.

По Харкову з початком голоду, всі підібрані на вулиці трупи, мали проходити судово-експертний огляд, а небіжчиків було настільки багато, що судмедексперти працювали цілодобово. Потім трупи вивозили на окраїну міста, де ховали у братських могилах.

Зауважимо, що експертизи здійснювалися лише по Харкову. По невеликих містах та селах їх не проводили. Лев Копелєв, який у  1932–1933 рр. працював у редакції газети м. Харкова, згадував, як щоночі вантажівки, криті брезентом збирали трупи на вокзалах, під мостами і в підворіттях. Вони курсували містом у ті години, коли люди не виходили з осель. Інші такі самі машини збирали безпритульних. Усі лікарні Харкова були переповнені. Морги теж. Всіх міцніших відвозили за місто і там залишали. Свідок подій Микола Чирва, розповідав, як у роки Голодомору розвантажував вагони із трупами у Харкові. Він згадував, що міська влада Харкова, прикриваючись необхідністю боротьби за санітарний стан столиці, змушувала збирати бездомних старців та дітей і відправляли їх у «депо». Це були вантажні вагони (їх називали «телятниками»), що розташовувалися у тупику вокзалу. Туди зганяли людей. Заповнювали по одному вагону, одразу закриваючи їх ззовні. Через чотири-п’ять днів вагон відчиняли, а там майже всі вже були мертвими. Їх скидали у Салтівське провалля. Людей, що дивом вижили, переганяли до іншого вагону, який на той час заповнювали. Микола Чирва згадував, як розвантажував ці вагони, зазначаючи: «Добре, що більшість заселенців «депо» – діти. Їх легше і розвантажувати, і завантажувати».

 За словами свідка Голодомору Івана Оранського, Харків дуже різнився тим, хто отримував їжу, а хто ні. Були люди, які належали до партії, службовці і подібні до них. У Харкові було багато фабрик та промислових заводів, і робітники, які виконували найважчу фізичну роботу, отримували більше їжі, в той час як інші мали менші пайки. Іван Оранський був студентом і діставав 400 грамів хліба на день. Таку ж тезу підтверджував і Ґарет Джонс. Він зауважив, що поруч з привокзальною площею Харкова, куди звозили відловлених голодних безпритульних дітей, біля вагону стояла дівчинка зі шматком торта в руці – донька комуністичного функціонера. Вражений Джонс занотував: «У 1930-му році я зауважив класову нерівність… У 1933-му – це найвиразніша риса Радянського Союзу».

Харків, як і будь яке інше велике місто УСРР, був сповнений хлібними чергами. Батько свідка Анастасії К. інколи приїздив з голодного села до міста, щоб купити хліба. Пані Анастасія згадувала, як іноді її брали із собою: «Але коли надходила моя черга брати хліб, мені зазвичай казали, що хліба не залишилося або що я була замала, щоб купувати хліб. Можете собі уявити, якою нещасною я почувалася, простоявши довгі години в черзі й повернувшись із порожніми руками». Нескінченність черг за хлібом підтверджував і Посол Королівства Італії в СРСР у своєму листі до Королівського міністерства Закордонних справ у Римі.

Королівський консул Королівства Італія в Харкові Серджіо Ґраденіґо, в одному зі своїх звітів приділив окрему увагу масштабу криміналітету: «Зараз у Харкові небезпечно ходити вночі у віддалених від центру районах. Звичними стали випадки, коли з людей знімали весь одяг. Пройтися голяка випало й старому лікарю німецького консульства доктору Розе. Здебільшого ж бандити не задовольняються одягом жертви, а ще й убивають її. Вранці на базарі нерідко знаходять голі трупи вбитих уночі людей; такі ж тіла днями лежать вздовж закрижанілого берега річки Харків. Із дітьми ці бандити поводяться ще жорстокіше. У Харкові за останні 6 тижнів зникло понад 300 дітей. Цю цифру підтвердили численні джерела, і в її правдивості немає сумнівів».

Отже, Голодомор-геноцид назавжди змінив обличчя Харкова. Це вже не було місто мрії: із хмарочосами, широкими проспектами, комфортним міським простором. Харків у роки Голодомору став містом контраверсії: голодні, виснажені люди, безпритульні й хворі діти, трупи загиблих на вулицях – це те жахливе повсякдення Харкова. Разом з тим, для нечисленної купки комуністичних функціонерів існували привілеї й доступ до всіх благ. Саме вони стали організаторами виконавцями Голодомору в УСРР, їх злочинні накази вбили голодом мільйони українців, але вони десятиліттями замовчували й заперечували вчинений ними злочин геноциду.

Інна ШУГАЛЬОВА,  

Старший науковий співробітник

Відділу дослідження Голодомору

та штучних масових голодів

Національного музею Голодомору-геноциду

На фото – Будинок Дерпрому в Харкові, початок 1930-х років.

Фото Джеймса Аббе. 

Джерело: AbbeArchive.

Опубліковано в газеті “Рідний край”, 18 березня 2025 р.