Київ у роки Голодомору-геноциду

Київ 1923–1933 рр. залишався агро-індустріальним та культурно-освітнім центром і не відчував на собі пафосу сталінської індустріалізації, якщо порівнювати з промисловими Донбасом, Харковом, Запоріжжям. Втім, комуністичний режим упродовж 1920-х рр. настирливо намагався змінити традиційний міський простір, нав’язавши замість нього так званий «новий», радянський: змінювалися назви вулиць, створювалися установи й осередки, що мали забезпечувати розбудову радянської логістики, закривалися звичні для киян осередки міського простору, а на їх місці створювалися нові, зокрема, на Печерську зводилися багатоквартирні будинки для керівного складу заводу «Арсенал» та «Більшовик», а школи для дітей німецької, польської, єврейської національностей масово закривалися.

Свідок Голодомору Олена Лисківська характеризувала місто напередодні трагедії: «…ті керівники, яких портрети вішають, то ми звичайно знали, якщо портрети знімають, то, очевидно, його нема вже. І все. І кожне травневе свято, перед тим, як ми мали параду, виставлялися портрети, і якщо ми бачили, кого бракує на тій виставці, то значить він уже не є святий, уже зійшов, відійшов від святих. Тоді змінювалося дуже легко. Стадіон «Динамо» здається, Любченка він був. Потім його змінили. Перейменували його на Постишева, потім Постишев полетів, а тоді Косіора, і Косіор полетів. Одним словом, нарешті вирішили, що не треба нічого чіпляти, був стадіон «Динамо», і то все».

Київ у роки Голодомору зазнав жахливих змін. Більшість людей, яким випала можливість приїхати в Київ у 1932–1933 рр., діставалася до міста залізницею або Дніпром. Гіршою була ситуація на Центральному залізничному вокзалі. Селяни, яким вдалося будь-яким способом потрапити на потяг, приїздили до Києва у надії знайти роботу або потрапити на Житній ринок, щоб виміняти крам, який дивом зберігся у родині, на продукти.

Дістатися залізницею до Києва, ще не означало успішно подолати шлях. На вокзалі міліцейські патрулі влаштовували облави щодо селян, постійно перевірялися документи (з 1933 р. було запроваджено паспортний режим, але селяни паспортів не отримали, у такий спосіб їх перетворили на заручників тоталітарної системи, не випускаючи з голодуючого села до міста). Багато людей від виснаження помирали у приміщенні вокзалу або на Привокзальній площі. Мертвих збирали так звані площадники.

Українці, яким щастило пройти крізь міліцейські кордони вокзалу, поспішали на базар, щоб придбати чи виміняти речі на щось їстівне. Галицький або як його називали кияни Євбаз (Єврейський базар), Бессарабка, Житній ринок на Подолі. Останній був відомий криміногенно-спекулятивною атмосферою, яка там панувала у роки Голодомору. Тут продавали, перепродавали крадені речі, непоодинокими були випадки некрофагії.

Свідок Голодомору 1932–1933 рр. оповідав, що: «…коло Жидівського базару, бо єврейський базар був, ото селяни приходили, продавали останні сорочки, ще до комерційного хліба, щоб купити кусок хліба. Останні речі привозили. Так само деяке міське населення теж продавало останні речі, щоб купити, бо, наприклад, фунт картоплі в 1933 році коштував 70 карбованців на базарі, на чорному ринку. Ну, а вчитель в той час заробляв 350 рублів на місяць».

Ще один киянин, свідок Голодомору Лавро Нечипоренко у своїх споминах зазначав, що за свою роботу педагогом він отримував на хлібну картку 200 г хліба, а члени його родини вважалися його утриманцями й їм давали по 100 г хліба та 400–600 г пшоняної або ячної крупи на місяць. Олена Лисківська констатувала, що у 1933 р. селяни майже не привозили на базар продуктів, бо вже самі нічого не мали, а коли-не-коли вдавалося щось знайти із продуктів на місцевому базарі, то селяни просили не гроші, а щось натурою: «А натура яка була? Або сіль, або дріжджі…».

Крім базарної торгівлі, з квітня 1933 р. був відкритий продаж так званого комерційного хліба. Вартість хліба там коливалася від 2.50 до 3.50 крб за один буханець при середній заробітній платі робітника 125 крб. У перший день черга за «комерційним» була невелика – людей зо 300, а вже на наступний день – черга оповила весь квартал. Очевидець подій Олександр Гончаренко згадував: «Черга стоїть. Цілий день, цілу ніч, на другий день чекає, поки дійде його черга, щоб купити хліб. Він [чоловік, про якого йшлося у розповіді О. Гончаренка] стояв два, три дні в черзі, і з голоду впав і вмер. Я на свої очі бачив це в Києві». Дітей до хлібної черги брати було небезпечно: їх могли розчавити або витіснити з черги у штовханині і був ризик загубитися назавжди.

У великих містах діяли й торгзіни (буквальний переклад – торгівля з іноземцями). Це була мережа державних магазинів, які торгували промисловими та продовольчими товарами за іноземну валюту та побутове золото. У роки Голодомору вітрини торгзінів були заповнені різним крамом, а головне – короваями хліба, м’ясними делікатесами, крупами. Очевидець Лавро Нечипоренко у своїх споминах описував роботу торгзіну у центрі Києва: «Різного люду товпилося біля вітрин отих «Торгсінів»… Переважна більшість «іноземців», які заходили в магазини, були обшарпані й виснажені люди з села. Вони несли сюди «крихти» «благородного металу», якийсь дріб’язок, що так чи інакше зберігався в сім’ї. Несли золоті й срібні хрестики,  обручки, сережки, даровані милим чи куплені на зароблені тяжкою працею гроші… Іноді приносили якийсь червінець чи срібний карбованець, що довго десь потайки в вузлику зберігали дід чи бабуся, щоб потім подарувати на перший зубок внукові, або берегли на «посмертне».

Всі базарні площі були залюднені не лише крамарями, а й виснаженими людьми, що просили милостиню, численними безхатченками, безпритульними дітьми й навіть трупами померлих від голоду людей, на яких вже не звертали уваги – настільки узвичаєним стали випадки смерті від голоду для українського повсякдення.

Хоча селяни заповнили міста в пошуках їжі, їм не дозволяли залишатися там. Зі слів Варвари Діберт: «Ніхто в Києві не мав права дозволити переночувати в себе вдома навіть найближчим родичам. Треба було йти до коменданта будівлі з довідкою і проштампувати її з вказанням дати й тривалості перебування. Багатьом селянам, особливо чоловікам і хлопцям, було нелегко дістати такі довідки. Незаміжнім жінкам і дівчатам щастило більше. Інколи їм вдавалося знайти роботу прислугою в партійних чиновників і так отримати профспілкові картки, навіть без дозволу на проживання».

Занедбаними стали й міські оселі. Як повідомляв представник київської комісії МКК РСІ Загоруйко, у хатах робітників підприємств, які він відвідав, було холодно й брудно. У кімнатах площею 12 кв. м мешкало по 5-7 осіб. Діти навіть взимку були напівголими та ховались на печі. На стінах – іній, кімнати не опалювалися, бо вся заробітна платня витрачалася на комерційний хліб.

Отже, під час Голодомору 1932–1933 рр. Київ змінився остаточно й назавжди. За лаштунками «нового» радянського міського простору з його бутафорним благополуччям виявилися сотні тисяч голодних людей: як киян, так і селян, які у будь-який спосіб намагалися дістатися Києва, щоб щось вторгувати або купити на ринку. Останні перетворилися зі звичних торжищ в осередки скупчення криміналітету та безпритульних, які безсоромно обкрадали пересічних покупців. Нерідко селяни, що привозили останній крам для обміну на гроші чи продовольство, залишалися ні з чим і, по суті, вони самі та їх родини були приреченими на голодну смерть. Ще одним осередком здирництва ставали торгзіни, які приймали останні цінні речі киян та селян, що приїздили до міста, за заниженими цінами, але на вилучені кошти людям вдавалося купити хліба або крупи, що дарувало примарну надію на виживання. Голодомор змістив всі акценти в уявленнях людей про добробут. Всі думки та увага зосередилися на пошуку хліба чи продуктів. Діти опухали від голоду, хворіли та вмирали на очах у батьків. Київ був оповитий мороком Голодомору: вокзали, залюднені голодними виснаженими селянами, безкінечні хлібні черги, напівживі жебраки на вулицях – все це закарбувалося у пам’яті людей, що пережили радянський геноцид. Й вони не змогли забути цього ніколи… Й ми маємо пам’ятати про ці страшні голодні роки.

Інна ШУГАЛЬОВА,

Старший науковий співробітник

Відділу дослідження Голодомору

та штучних масових голодів

Національного музею Голодомору-геноциду

На фото – Центральний залізничний вокзал Києва. 1932 р.

Джерело фото: Київ від минулого до майбутнього. 

Опубліковано в газеті “Рідний край”, номер від 15 квітня 2025 р.