Визнання Голодомору геноцидом

9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Радянська Україна підписала документ в 1949 році, а в 1954 році — ратифікувала.

«Стаття ІІ» Конвенції визначає:

«У цій Конвенції геноцид означає будь-яку з наступних дій, учинених з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

(а) Убивство членів групи;

(б) Заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

(в) Навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

(г) Заходи, розраховані на запобігання дітонарогдженню в середовищі такої групи;

(ґ) Насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».

Рафаель Лемкін, автор поняття «геноцид» та батько згаданої Конвенції, назвав нищення української нації «класичним прикладом геноциду». Згідно з Конвенцією ООН, Лемкін розглядав як невід’ємні складові частини геноциду проти українців такі явища: виморення голодом українських селян, нищення української інтелігенції та ліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви.

В Україні першим правовим актом, який кваліфікував Голодомор як акт геноциду, був Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухвалений Верховною Радою 28 листопада 2006 року. Стаття 1 цього документа встановила: «Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом українського народу». Закон став політико-правовим підґрунтям для проведення масштабного офіційного розслідування злочину геноциду в Україні в 1932–1933 роках.

Порушуючи кримінальну справу, СБУ керувалася нормами як національного законодавства, так і міжнародних договорів, які, відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 3 ККУ, становлять частину кримінального права. Крім Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, йдеться про такі міжнародно-правові акти, як Європейська конвенція 1950-го про захист прав людини та основоположних свобод, Міжнародний пакт 1966-го про громадянські та політичні права, Конвенція ООН 1968-го про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності.

В ході слідства було доведено намір керівництва Радянського Союзу знищити частину української нації, що є першочерговим у доведенні геноцидного характеру злочину. Висновок про існування наміру вчинити геноцид можна робити з відповідних фактів і обставин. Тобто намір не обов’язково має бути чітко зафіксований у документах чи висловлений у публічних усних промовах. Про нього можна стверджувати, виходячи з фактів і обставин злочину.

Аналіз дій радянських керівників дозволяє виявити ряд доказів, які підтверджують наявність наміру знищити частину української нації:

• українським селянам було заборонено виїжджати поза межі територій, охоплених голодом (на кордонах УСРР та на залізничних станціях були розташовані військові частини та ГПУ. Відповідно до постанови від 22 січня 1933 року, органи влади були зобов’язані «не допускати масового виїзду селян із Північного Кавказу в інші краї та в’їзд до меж краю з України», а також «масового виїзду з України в інші краї та в’їзд в Україну з Північного Кавказу». Українці були заблоковані в межах голодуючої території і полишені шансів на порятунок);
• керівники державних структур на місцях, які намагалися допомогти голодуючим селянам шляхом виділення продуктів з колгоспних фондів, зазнавали жорстоких репресій;
• під час масового вимирання українців у державних резервах зберігалися великі обсяги збіжжя, що не були використані для рятунку голодуючих України, також СРСР в цей час активно експортував українське зерно;
• радянська влада відмовилася від міжнародної благодійно допомоги, оголосивши голод в Україні неіснуючим;
• з другої половини 1933 року та на початку 1934 року смертність в Україні зменшилась. Це було пов’язано з ухваленням низки постанов, спрямованих на поліпшення умов праці в колгоспах. Вирішальним чинником у припиненні голоду було скасування старої системи хлібозаготівель. Цими діями режим продемонстрував свою здатність контролювати голод.

Постановою суду визнано доведеним, що Голодомор 1932–1933 років в Україні:

• сплановано з метою придушення українського національно-визвольного руху та недопущення побудови незалежної Української держави;
• вчинено шляхом насильного вилучення в українських селян усіх харчових продуктів та позбавлення їх доступу до їжі, тобто штучного створення життєвих умов, що призвели до фізичного знищення питомого складника української національної групи – українського селянства (в Україні на той час абсолютна більшість селян була українцями, а абсолютна більшість українців – селянами);
• здійснено як один із етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої, оскільки саме українська нація, а не національні меншини була суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 року право на самовизначення шляхом виходу із СРСР та утворення незалежної Української держави;
• організовано вищим керівництвом партійно-радянського комуністичного режиму, серед якого особливо важливу й активну роль у скоєнні злочину відігравали виокремленні у справі семеро осіб.

У постанові Апеляційного суду, зокрема, зазначено: «Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. — знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи і об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої». Предметом спеціальної уваги Апеляційного суду було питання зворотної дії ст. 442 Кримінального кодексу України. Спираючись на положення ст. 7 Європейської конвенції 1950 року про захист прав людини та основоположних свобод і ст. 1 Конвенції ООН 1968-го про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності, суд визнав, що були «відсутні будь-які правові заборони для застосування ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України у зворотному часі» щодо дій осіб, які вчинили злочин геноциду 1932–1933 років в Україні.

Вчинення геноциду в Україні у 1932–1933 роках підтверджують:

• 3456 знайдених та розсекречених документів органів влади та Комуністичної партії, у тому числі за підписом Сталіна Й. В.;
• 3186 книги реєстрації актів про смерть у 1932–1933 роках, що підтверджують масову загибель населення від штучного голоду;
• свідчення 1730 свідків та потерпілих від злочинних дій тоталітарного режиму;
• 857 масових захоронень, де поховано жертви геноциду;
• 735 населених пунктів, колгоспів, сільрада і районів України, в яких влада впровадила режим «чорних дощок»;
• 400 знайдених та розсекречених документів Галузевого державного архіву СБУ, що підтверджують організацію владою штучного голоду;
• архівні документи дипломатичних представництв іноземних держав;
• архівні документи, що свідчать про масове переселення етнічних росіян в Україну;
• фотодокументи, якими зафіксовано трагічні події Голодомору.

У рамках своєї діяльності як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівнях Україна виступає за встановлення історичної правди і вшанування міжнародною спільнотою пам’яті про мільйони українців, котрі були цілеспрямовано знищені сталінським режимом.

Проблема заперечення злочину Голодомору 1932–1933 років в Україні в цілому чи заперечення його як злочину геноциду, як і проблема заперечення багатьох інших геноцидів, не є новою.

Найбільше заперечень Голодомору як злочину геноциду чуємо нині від Росії, яка є правонаступницею Радянського Союзу. Ця тенденція дуже тривожна для громадян України. Анексії Криму та російської агресії на Сході України передували заяви керівництва РФ про «єдиний народ» росіян та українців, а також невизнання українців окремою нацією. Все це викликає велике занепокоєння в українців, які пережили геноцид. Світ, де тоталітаризм у тих чи інших формах продовжує існувати, повинен знати правду про Голодомор, адже ці знання дозволять уникнути подібних трагедій у майбутньому. Як доводить світовий досвід, заперечення геноцидів та їх ігнорування є надзвичайно небезпечним явищем, на яке не можна не зважати.

Визнання в світі Голодомору актом геноциду