«Все забрали дяді в чорних кожанках»: вражаюча історія з конверта
«Голод для бідняків ніколи не закінчувався. Всі тридцяті роки – це голод, перед війною – голод, у війну 1941–1945–х – голод. В 1947 році була страшенна засуха – і знову голод».
Це рядки із листа, що надійшов на адресу Музею Голодомору з Луганщини. З міста Сєверодонецьк нам написала 92–річна Лідія Антонівна Тиха. Ще в 2020 році вона побачила в журналі «Країна» заклик до всіх, хто пережив події Голодомору 1932–1933 рр., ділитися спогадами.
Лідія Антонівна довго збиралася з думками, щоб написати про своє стражденне дитинство. А коли виклала їх на папері, написала на конверті «Київ, Голодомор–музей, керівникам музею» і відправила лист. Проте він повернувся з приміткою «неправильно зазначена адреса». Та авторка не здалася. Хотіла навіть відправити лист у мерію Києва – «а там розберуться». Не знаємо, хто зрештою допоміг жінці знайти потрібні координати, але лист у нас. І ми вдячні всім причетним, хто допомагав йому дістатися до музею. А особливо авторці Лідій Тихій, яка записала свої, такі цінні для історії, свідчення та поділилася з нами.
«У мене і зараз під подушкою лежить сухарик»
Пані Лідія народилася 10 лютого 1929 року в селищі Савинці Ізюмського округу (так записано в метриці жінки, нині – Балаклійський район на Харківщині).
І хоча була дуже мала, «але на все життя запам’ятала те, що хочу їсти… хочу їсти». «У мене і зараз під подушкою лежить сухарик або кусочок хліба, – пише очевидиця. – Що ми їли? Все їли: листя з вишень, квіти з акації, коріння козельків, калачики. Завжди був роздутий живіт, я тоді думала, що це норма. Завжди був понос… Якось мене покликали допомагати глину місити, ввечері ті люди зварили дрібнесеньку картоплю. Я голодна хватала її з лушпинням гарячу і їла. Всю ніч потім рвала».
У пам’ять геть малої дитини врізався спогад: «Стоїмо з мамою у дворі. Я держусь за її спідницю. Ще тепло було. Стукіт у ворота. Дядько пішов відкривати ворота. В’їхала коняка з возом, на возі хтось лежить… Моя мама страшенно закричала, я до цих пір чую її крик. Мене миттю хтось взяв на руки, віднесли кудись. Я більше нічого не чула і не бачила. Пройшли роки. Я дізналася таке: мама моя прийшла в двір свого дитинства – двір Янчуків, до мами Ольги Янчук. Бабуся пішла збирати колоски в полі, збіжжя на якому вже було зібране. Назбирала цілий рукав колосків. Її застав об’їздчик з нагайкою, погнав до тирла – так називалося місце, де стояли великі ваги. Там була велика гиря. Цією гирею бабусю вдарили в груди, вона впала, посиніла. Поки дістали бричку, поки довезли – вона почорніла». Отак кілька жмень колосків на вже обмолоченому полі коштували життя Лідиній бабусі Олі…
Родина батька була з розкуркулених. Лідія Антонівна пише, що дідусь Федот (татів батько) був у полоні в Німеччині – «рабом був 10 років». Коли повернувся, господарство занепало. Піднімав його своєю важкою працею. Одружив сина Антона, в родині з’явилося двоє діток – Іван і Ліда.
«Ми жили в хаті дідуся. Потім нас всіх вигнали, все забрали. Ми огиналися під чужими заборами, голодні, холодні, – пише жінка. – Мама встигла своє майно забрати – подушки віднесла до чужих людей в сарай. А потім кинулась, а ті люди розпороли напірники і покрали пір’я з подушок. Покрали рушники – у мами було гарне придане. Мама моя роботяща, все вміла робити: і шити, і вишивати, і город полоти, і корову доїти… Все забрали дяді в чорних кожанках».
«Церква не хотіла коритися басурманам»
У центрі Савинець стояла, як пише авторка, «розпрекрасна церква». «Як там було гарно! Ікони… Мене в церкву декілька разів водила бабушка Олександра Дмитрівна – мама тата Антона», – згадує пані Лідія. На все життя їй врізалося в пам’ять, як ламали храм: «Приїхало багато машин, я, мала, не знала, як вони називаються. Знала тільки слово «трактор». І ці трактори з розгону в стіни билися, билися і так багато разів. А широкі стіни, викрашені голубим, не підкорялися басурманам». Таке «диво», згадує жінка, тривало тиждень, а потім церква впала під натиском безбожників. «Ми, діти, збирали ті прикраси, що із стін поскидали, – лаврові листки, покрашені під золото. Я принесла до бабусі. Вона сиділа, пряла на прясі. У неї по щоках котилися сльози. Вона, стара неграмотна жінка, тільки сказала: «Ракли прокляті». Земля їй пухом лебединим…». («Ракло» — українське вульгарне слово, запозичене з німецької, поширене на Харківщині та Полтавщині, що означає: шахрай, босяк, злодій, «дрібний злочинець з села»).
На фото: Іван Тихий. Церква в Седневі. 1974 р.
На місці розтрощеної церкви в Савинцях поставили з дерева столи та довгі лави для сидіння. Тут годували колгоспників, які зранку до ночі працювали в полі. «З братом пішли шукати маму, їх уже погнали кудись на поле (так всі говорили «погнали», не пішли, не поїхали, а погнали, бо люди не хотіли йти працювати в колгосп», – наголошує Лідія Антонівна. «Пішли з братом на поле – поля вже зібрані були. Ми паличками рили землю, шукали або картоплиночку, або цибулиночу. Цибулиночку я знайшла, жувала, а мені пекло в щоки. Брат Ваня каже: «Ти долонями по щоках, по щоках – буде вітерець і не так пектиме!.. Оце все бачу і чую, неначе було вчора».
«На одній нозі – ботинок з підв’язаною підошвою, на другій – валянок з латками»
«Після розкуркулення закинули нас соціальні вітри на Донбас, у Сентянівку. Бабушка – мама тата – до самої смерті (в 1960 р.) плакала за землею в Савинцях».
У 1940 році в родині з’явилася ще одна сестричка – Муся (Тиха Марія Антонівна). Їй так і не судилося пізнати батька, мати про нього бодай якісь спогади. Адже була зовсім малям, коли його забрали в 1941–му на війну. Додому він так і не повернувся. «Мій тато Тихий Антон Федотович, 1904 року народження, вірний військовій присязі в боях дійшов до Сталінграда, там загинув, там же і похований. Записаний у книзі «Пам’ять», том 15, по Луганській області, стор. 418».
У повоєнні роки мамі самій довелося піднімати трьох дітей. Проте всі виросли гідними людьми, здобули освіту. «Після війни я закінчила фізико–математичний факультет Луганського педінституту, – пише жінка. – В чому я була взута? На одній нозі – ботинок з підв’язаною підошвою, на другій – валянок з латками. Велика подяка тим, хто був поряд, бо ніхто не глузував, ніхто не сміявся. В інституті я була погано зодягнена, але мені доручали заповнювати дипломи. Я мала гарний почерк і в групі ніхто не знав досконало українську мову».
Після закінчення навчального закладу Лідія Тиха працювала в школах міста Сєверодонецьк. «Працювала 38 років, чесно викладала математику і фізику з 1951 року. Мені зараз не соромно ходити вулицею та зустрічати учнів».
«Мій брат Тихий Іван Антонович (1927–1982) – живописець, заслужений діяч мистецтв, доцент кафедри живопису в Художньому інституті Києва (зараз Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Він записаний у енциклопедичному словнику «Митці України» (також запис про художника є у Вікіпедії. – М.). Братові не дали звання народного художника України тільки тому, що був на окупованій території. Хоча вища атестаційна комісія вносила таку пропозицію, гідно оцінивши його творчість», – зазначає пані Лідія. За її словами, в музеї міста Балаклея співробітники збирають матеріал про свого земляка Тихого Івана Антоновича.
Лідія Антонівна поклала до конверта також ксерокопії свого та братового фото в дорослому віці. «Фотографій тих років ні тата, ні мами, ні нас, дітей, не було і нема», – пише вона. Не до фото було, бо «не було за що навіть фітіль в лампу купити». А братові, щоб сфотографуватися на перший паспорт, сорочку довелося… позичити.
Пані Лідія пише, що вже трохи старшою намагалася значно більше дізнатися про часи Голодомору. «Мій тато Антон не дозволяв мамі ні про що розказувати, щоб за балачки не відправили в Сибір. А будучи дорослою все намагалася розпитати маму, але вона тільки заливалася гіркими сльозами»…
Позбавлені майна, землі, хліба, а зрештою й гідності, свідки пережитого сьогодні говорять і за себе, і за тих, кого в 1932-1933-му позбавили найціннішого – життя. Кожен спогад важливий і значущий. Напишіть нам, якщо Ви – свідок Голодомору. Напишіть нам, якщо Ваш родич – очевидець тих подій.
Творимо Музей Голодомору разом!
Наша адреса:
Національний музей Голодомору-геноциду, вул. Лаврська, 3, м. Київ, 01015
Електронна адреса: